Ситуація в Білорусі навіває спогади про нашу еге-гей зовнішню політику - так я її називаю. Це коли потрібно голосніше, більше шуму, емоцій побільше, піднятися в праведному гніві і оголосити себе най-най правильнішими. В разі чого - ми за цінності. Таку думку висловив "Апострофу" експерт із питань зовнішньої політики Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.
Ще в 2013 році щось подібне довелося спостерігати на Майдані. Дебати про майбутню зовнішню політику у виконанні людей, кваліфікація яких у цих питаннях зводилася до того, що колись вони говорили на фуршеті з третім помічником другого заступника якогось департаменту. Або стажувалися місяць на курсах у Гарварді. Результати дебатів були вражаючими: постановили, що членству України в НАТО та ЄС - бути! Потім були колективні листи за це саме членство, якісь піар-акції та інший шум. Результат усього цього відомий.
Той самий підхід можна бачити і сьогодні: давайте більш круто обізвемо Лукашенка і попереду планети всієї засудимо, не визнаємо і введемо санкції. А щоб що? Щоб із ймовірністю в 50% - якщо Лукашенко встоїть - отримати більш ворожу позицію Білорусі завтра? Упевненості в тому, що новий президент буде більш проукраїнським немає ніякої. Що з іншого боку рівняння? Що ми отримуємо, крім ризиків?
Я не знаю, на яких саме домовленостях тримається у нас перемир'я на Сході. Чи повинні ми і ним ризикувати, якщо їхньою частиною виступає стримана позиція Києва щодо Білорусі? Заради чого?
Посилатися на позицію ЄС? Крім того, що це дивно саме по собі, що це нам дасть? Кращі умови торгівлі? Гарантії безпеки від Європи? Членство у НАТО наблизить? ЄС - зовсім інший гравець, ніж ми, - в інших умовах, з іншим потенціалом і порядком денним. Його завдання сформувати якомога вигідніші рамки для реалізації своїх переваг у відносинах із Росією. Ми тут до чого з нашими проблемами на іншому рівні?
Коротше кажучи, позиція нашого славного МЗС цілком адекватна. І, звичайно, я б прибрав риторику про братні народи у всіх її варіаціях. Це просто десятий клас якийсь.
