У зв'язку з подіями в Грузії, коли опозиція явно не змогла протистояти «Грузинській мрії», партії влади, і програла вибори і, схоже, боротьбу за вибори, ми, українці, згадали про свій могутній революційний досвід. Ми завжди про нього згадуємо, коли десь на пострадянському околиці спалахує протистояння з владою, і через призму своїх спогадів нещадно критикуємо тамтешніх революціонерів. Так, зокрема, був випадок із білоруськими протестами, з приводу яких у нас і захоплювалися, і обурювалися, і глузували, і плювалися.
Ми такі собі прогресори, у нас місія нести правду про те, як правильно боротися за свободу. І робиться це все з ентузіазмом неофітів: ми самі в цій справі зовсім недавно, а за історичними мірками навіть не п'ять хвилин. Саме тому, що ми такі свіженькі, сповнені вражень, нам дуже хочеться розповісти про них іншим, в яких виходить інакше, повчити як треба.
Не відкидаючи міркування, що такий обмін досвідом боротьби з репресивною владою між агентами змін може бути дуже корисним, нехай і у формі глузливої критики, хочеться все ж таки звернути увагу на один момент, який ця критика, здається, не враховує. А що, якщо головним чинником неуспіху опозиції є не лише й не стільки рівень репресивності влади та її схильності йти на фальсифікації, не лише й не так нерішучість чи організаційні помилки опозиції, а реальна неготовність суспільства до змін?
Так, Саакашвілі та Бендукідзе неймовірним чином реформували Грузію, але що, якщо той ривок вичерпав на деякий час перетворювальний потенціал, навіть запозичив його деяким чином з майбутнього, і зараз йде реанімаційний відкат? Для частини грузинів європейські цінності так само природні, як повітря, але для багатьох вони просто перпендикулярні їхнім, звичайно, традиційним, але від того анітрохи не менш цінностям. Може, поки що рано рухати далі? І грузинська мрія на цей історичний момент полягає саме в тому, щоб пригальмувати?
Ні, не йдеться про відмову від боротьби за розум і душі людей, якраз навпаки. Саме тому, що цей розум і душі в сум'ятті, виявилися не готові одним кидком встрибнути в майбутнє, робота з ними потребує особливої глибини, тонкості та терпіння. При чіткому усвідомленні частина людей ніколи нове так і не прийме. Соціокультурні зміни не відбуваються за одним натисненням тумблера, вони займають довгі роки, їх можна розумною політикою інтенсифікувати, а можна сповільнити і навіть спробувати розгорнути, особливо за наявності зовнішнього чинника. Але існують природні межі, які не здолати. Є відчуття, далеко збоку і цілком можливо помилкове, що Грузія на такі межі натрапила. Так, за наявності гнітючого зовнішнього чинника і влади, готової тиснути на гальма і не церемонитися з опонентами, але при суспільстві, в якому справді дуже сильна консервативна складова. Досить подивитися на виняткове становище Грузинської православної церкви, за визначенням агента традицій, а не змін.
І чи нам не пам'ятати, що таке неготовність суспільства і зворотна петля. Красиво, у помаранчевих кольорах виступивши проти Януковича у 2004 році, через шість років Україна віддала йому президентство. І якби Росія не захотіла собі всього й одразу, ще невідомо, скільки б ми мандрували пострадянською пустелею, у нас багато в чому сталося абортування, вимушений сусідом ривок у бік Європи, геть від Москви. І у повсякденних практиках українська новонабута європейськість все ще відчувається значно гірше, ніж так і досі не розірвана загальнорадянська пуповина. Із цим ще працюватимуть і працюватимуть, і ті, хто з цим працює, нерідко самі ті ще європейці.
Змістити і замістити традиційні культурні пласти – це завдання тисячоразово складніше, ніж осадити і взяти парламент у революційному пориві. І якщо «за порив», говорячи по-одеськи, ми можемо роз'яснити, то інше і для нас проблема. Іншими словами, у нас спільні проблеми з агентами змін – товаришами по пострадянському нещастю та боротьби з ним. Агенти змін усіх країн – єднайтесь
