У Росії продовжують створювати різні міфи, щоб приховати злочин - директор музею пам'яті Голодомору

Минула чергова річниця Голодомору - жахливого злочину радянської влади проти українського народу. "Апостроф" поспілкувався з генеральним директором Національного музею "Меморіал жертв Голодомору" ОЛЕСЕЮ СТАСЮК.

- Напередодні роковин Голодомору цій темі приділяють традиційно багато уваги. Але робота ведеться весь рік. Чим ви займаєтеся в період медіазатишшя?

- В цьому році до 85-х роковин ми провели максимум заходів. Першого вересня ми стартували з акцією "Запали свічку пам'яті" в Україні. Її розпочав Світовий конгрес українців, міністерство закордонних справ, Інститут національної пам'яті разом із національним музеєм "Меморіал жертв Голодомору". Акція присвячена дітям, убитим у роки голоду: тим, які не народилися, й тим, які пережили геноцид, але так і не пізнали дитинства. Щодня в кожній країні світу, в тому чи іншому місці зачитували імена 85 дітей, які були вбиті в роки Голодомору. І ця акція відбулася у понад 75 містах і країнах.

- Неординарний підхід розповісти про пережитий людьми голод придумали студенти, які в Брюсселі пригощали людей супом із кори і подібним неїстівним харчем. Як ви достукуєтеся до людей, окрім як за допомогою конференцій чи інших офіційних заходів?

- Цього роцу ми вийшли за межі музею, тому що не кожен громадянин має час і можливість приїхати сюди й послухати екскурсію. Ми вирішили нагадати про наш обов'язок - вшанувати в четверту суботу листопада пам'ять українців, вбитих в роки Голодомору. Ми провели перформанс "Ті, що зникають". У громадському наземному транспорті від станції "Церква Спаса" на Берестові до Парку Слави пятеро акторів розповідають історії доль людей, які або були свідками голоду, або не пережили його. Це і британський журналіст Гарет Джонс, який першим розповів світові правду про Голодомор, і дівчинка, яка залишилася в інтернаті, бо втратила батьків, і жінка, яка збожеволіла, бо втратила своїх дітей. Люди жваво цікавляться цим проектом і він працює.

21 листопада ми розпочали ще один проект - "Потяг української ідентичності". Цього разу - спільно з метрополітеном. В потягах наклеєні більше двох десятків постерів про явища, події, традиції або унікальних людей, які творили українську історію на початку 20-го століття. Ми хотіли показати, що наша історія досить цікава, а наша нація була дуже розвиненою. І якби не Голодомор-геноцид, ми би зараз були на рівні інших європейських країн.

- Тобто ви заперечуєте часто озвучувану тезу, що українці плекають лише сумні сторінки своєї історії?

- Так, і також цим проектом ми розвінчуємо міф про те, що всі хороші надбання прийшли до нас із "совєтами". Насправді це не так. Ми мали і літаки в 1910 році, сконструйовані українськими авіаконструкторами, і перші гідроелектростанції, і різні традиції та звичаї, але вони були або втрачені, або деформовані геноцидом. Їдучи в транспорті, люди читають. Ми розуміємо, що інформація має бути короткою, доступною, чіткою. Не кожен може прочитати 22 наукові праці, щоб дізнатися про історію України ХХ століття. Тож цим проектом ми хочемо допомогти зрозуміти нашу історію й пишатися нею.

- Чи доводиться вам зіштовхуватися з несприйняттям теми Голодомору-геноциду за кордоном?

- Зазвичай я бачила тільки зацікавленість. Запитують що це, як відбувалося, чому стало можливим, які наслідки ми маємо сьогодні. Зрозуміло, що ми маємо страх. Цей ген страху передається з покоління в покоління: страх, що завтра нам не вистачить їжі, не буде в що одягнути дітей, страх перед владою. Але народжується нове покоління, яке має почуття свободи й гідності. З кожним підростаючим поколінням нація відроджується.

- Наскільки я знаю, ви от-от повернулися із Лівану. Інформаційно це доволі далека від нас країна, що спільного в нас із ними у питанні голодомору?

- В Лівані відбувалася велика конференція на тему великого голоду в Лівані в 1914-1918 роках і Голодомору в Україні. Їхні науковці розповідали про те, чому так сталося в Лівані і які наслідки мало, а ми - про наш досвід. В чому відмінності? Там було 400 тисяч населення, і за час голоду померли 200 тисяч чоловік. В нас були зовсім інші масштаби.

Ліванський професор мав цікаву доповідь про наслідки пережитого голоду. Він сказав, що їхні медики виявили: у людей, які пережили голодомор, з'являється стрес-бактерія, яка передається від матері до доньки. З кожним поколінням вона все гірше й гірше впливає на імунітет людини. Якщо ці дослідження представлять у нас в Україні й звернуть на це увагу, то ми повинні знати, що це за проблема й шукати шляхи її подолання, щоб зцілити націю.

- Вже 21 штат США визнав Голодомор 1932-33 років геноцидом, також є відповідна двопартійна резолюція Сенату. Чи важко переконувати світ у тому, що це був геноцид?

- Важко робити це на міжнародних конференціях, коли є представники Росії, які говорять, що це зовсім не геноцид, що так було в усьому Радянському Союзі. Простіше з науковцями з інших країн, які цікавляться темою, або тими, хто тільки починає вивчати це питання. Ми живемо в час гібридної війни й маємо неабиякі інформаційні напади з боку Росії на цю тему як в Україні, так і в інших державах.

Не раз ми чули, що голод був у всьому СРСР, чуємо занижені цифри втрат в Україні, нам розповідають про якусь хворобу, через яку масово помирали українці взимку 33-го й так далі. Щоб приховати цей злочин, створюють різні міфи. Як і 85 років тому Росія продовжує це робити.

-На презентації книги “Червоний голод. Війна Сталіна проти України” Енн Епплбаум чітко говорила, що країни Заходу знали, що відбувається і чому. Але продовжували купувати зерно й інші товари в Радянського Союзу. Ви говорите про їхню відповідальність західних держав і чи відчувають вони її?

- Ми говоримо про те, що в той час, як українські селяни вмирали з голоду, Велика Британія надзвичайно задешево купувала українське зерно. Непродане повертали назад і топили за кілька миль від кримських берегів, щоб не завозити його назад в голодну країну. В той час Британія піднімала свою економіку, банківську систему й так далі. Гадаю, вони в першу чергу мали би визнати Голодомор геноцидом, чого до сьогодні не зроблено.

- Якби ви могли би щось вдосконалити в політиці національної пам'яті, то що би це було?

- Радше за все, це стосувалося би інформації для підростаючого покоління. Тема Голодомору викладається кілька годин тільки в п’ятих і десятих класах. Ми тісно співпрацюємо з музеєм прав людини з Канади й бачимо, як вони працюють зі школярами. там діти з першого класу проінформовані про те, що відбувалися геноциди, про терпимості до інших народів, груп і так далі. Думаю, ми теж повинні про це говорити з дітьми шести-семи років. Ми підготували майстер-класи, уроки й лекції для різних вікових груп, але нам було дуже важко знайти першокласників, яких би вчителька привела до нас в музей. Вони всі боялися, що скажуть батьки, яка інформація буде, хоча ці уроки в нас спеціально розробляють науковці. Ми абсолютно дозовано даємо лише ту інформацію, яку могли би знати діти.

На прикладі власних дітей можу сказати, що коли вони знають це раніше, в них з'являється імунітет. Для них це менший стрес, ніж коли про це дізнаються п’ятнадцятирічні. Наприклад, я дізналася, коли мені було десь 14 років. А мама взагалі не знала цього до дорослого віку - бабуся мовчала, бо хотіла вберегти її. Мама могла ненароком щось сказати в школі, а це було дуже небезпечно. Наші діти мають це знати - вони усвідомлюють, переживають і мають імунітет до цієї інформації.