У черговому випуску тижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про загрозу формування закритих середовищ за допомогою соцмереж і протидію цьому через відбудову живих стосунків.
Останні роки соціальні медіа-гіганти, такі як Google чи Facebook, все частіше опиняються в центрі політичних скандалів. Перемога Трампа чи вплив на голосування щодо Brexit — лише початок виявлення масштабних тектонічних зрушень суспільства, які відбуваються під невидимим впливом соцмереж.
Прикметною щодо подібного роду зрушень в українському Facebook є ситуація з "френдоцидом" — в якийсь момент власник профілю, начитавшись коментарів у черговому холіварі, каже: "Досить" і починає видаляти всіх, хто не відповідає його політичним чи соціальним переконанням. Вчорашні друзі раптом перетворюються на ворога, і цей ворог набуває вкрай точних характеристик: "неправильного" політичного забарвлення, невідповідних уявлень щодо фіналістів "Євробачення", відносно погрому в метро виставки художника Грехова з його квантовими Шевченками чи стосовно реакції керівництва НАОМА на ескападу студента-скульптора Спартака Хачанова.
Facebook, хоч і вдосконалює постійно свої алгоритми показу повідомлень, залишається вірний базовому принципу – задовольняти наші бажання. Якщо я цікавлюся Єгиптом з точки зору туризму, а ви – з точки зору політики, то у відповідь на мої запити в пошуковику я отримуватиму все більше інформації про готелі та знижки, а ви матимете щораз більше інформації про політичне життя в країні.
Вибори, які ми робимо в соцмережах, замикають нас на самих собі. Фактично, це — механізм карми, описаний у древньоіндійській "Бгаґавад-ґіті" і перекладений мовою нейромаркетингу: відкидаючи те, що неприємне, і приймаючи те, що приємне, ми, врешті решт, стаємо заручниками власного способу мислення, інкарнуючи у все нові, дедалі більш герметичні та рафіновані інтернет-спільноти, котрі виводять нас далеко за межі об’єктивної дійсності. По кількох таких інкарнаціях ми, натрапивши в мережі на людину, що не відповідає нашим рафінованим уявленням про світ, легко перетворюємося на оглухлих до чужого аргументу "хейтерів". Далекий від нашої "соціальної бульбашки", такий користувач видається нам не просто неправим — зі своїми "печерними" поглядами він виглядає як мінімум ідіотом.
Аби знизити градус "холіварів", що розгораються у коментарях під гострими статтями, Google розробила прикладний програмний інтерфейс Perspective — штучний інтелект, котрий повинен в разі потреби натякнути авторові допису, що його висловлювання може бути "токсичним". Хоча сьогодні, наприклад, Perspective показує добрі результати в коментарях до статей таких видань як New York Times чи The Economist, механічний принцип оцінки, врешті, штовхає нас до оруеллівської новомови, котра буде лише капсулювати думки і настрої людей в рамках їх соціальних ґетто, але ніяк не сприятиме діалогові. Сьогодні покарання за "токсичні" коментарі чи використання заборонених слів може вести не лише до бану, але й до блокування доступу на певні сервіси в рамках платформи Google. Поки штучний інтелект навчається розрізняти неполіткоректні висловлювання, забаненими та відрізаними від сервісів виявляються автори статей, в яких розповідається, скажімо, чому НЕ ВАРТО вживати тих чи інших принизливих слів.
Авжеж, дуже скоро Perspective навчиться уникати подібних "проколів" і буде лускати наші коментарі краще, ніж дідівська Deep Blue — ходи Гаррі Каспарова. Однак проблема в тому, що замість зміцнювати людський елемент – працювати з людським духом, характером, з людською емоційною сферою – ми продовжуємо інвестувати в технологічну складову, тим самим дистанціюючись від проблеми і намагаючись уникнути її отруйного кореня.
Вже згадані нами два недавні одіозні випадки — скандал з інсталяцією Хачанова в НАОМА і нищення виставки "Квантовий стрибок Шевченка" — отримали можливість ескалації великою мірою тому, що в обидвох прикладах зіграла фатальну роль однобока проінформованість читачів щодо ситуації, яка підкріплювала вже готові емоційні шаблони і давала право обуреним читачам піти на поводі у почуттів. Зверніть увагу, ми не вказуємо, яким саме читачам і з якою позицією, адже механізми конфронтації спрацювали в обидвох сторін однаково. На жаль, жоден штучний інтелект не зможе витягнути нас зі шкаралупи власних комфортних уявлень. Нам зручно вважати ворогом тих, хто пасує під готові кліше. Тому — френдоцид. Тому — фейкові маніпуляції. Тому — пост-правда. Замкнутість на собі — це і є гіркий плід нашої фейсбук-карми.
Одним із важливих факторів, які на сьогодні працюють на розпалювання нетерпимості (і це однаковою мірою стосується як правого, так і лівого крила українського суспільства), це, насамперед, бажання ізолюватися у комфортному інформаційному середовищі, плюс — небажання шукати діалог (чи бодай його передумов у вигляді пом’якшення власної категоричності) з протилежним табором.
Філософ Сергій Дацюк запропонував несподіваний формат "Східного чаювання" для вирішення даної ситуації непримиренності. На відміну від західного формату жорсткої дискусії, "Східний килим", з його подушками, чаєм, атмосферою позачасся, передбачає дуже повільне входження двох сторін у внутрішній космос іншого. Розмова, замість того, щоб розпочатися з найгостріших питань, спершу тече довкола загальних світоглядних речей — що є добро, істина, краса, що є мудрість, людина і Всесвіт. Потому, як у неформальному спілкуванні віднайдені точки дотикання, з’являється підґрунтя для того, аби побачити та почути свого співбесідника – сприйняти його правду і його розуміння життя.
Формат "Східного килима" не може бути переведений у конвеєрний режим, як це намагаються зробити сьогодні більшість інституцій Заходу, вбачаючи в людських взаєминах лише алгоритми синтаксичних структур. І хоча за своєю природою це дуже повільний спосіб впливу на ситуацію, все ж формат пиття чаю і неспішної розмови – уже не з ворогом, а лише з людиною, котра мислить інакше — може дати імпульс відродженню міжлюдських зв’язків. Саме ці зв’язки, хоч як би іноді непросто було їх підтримувати, мають значно більший потенціал миробудування, аніж уся психометрія соцмереж, разом узята. Зв’язки поваги і довіри – саме та страхувальна сітка, на яку ми іноді можемо упасти, зірвавшись з натягнутого канату спілкування. Щоб її відбудувати, нам, на жаль, потрібні не лише соціальні мережі. Нам потрібні живі стосунки між живими людьми.
