Цьогорічні лісові пожежі на Поліссі – найбільша вогняна стихія останніх років – стверджують місцеві жителі, яким довелося рятувати від вогню власні оселі. Як це відбувалося, що насправді є причиною вогняного лиха, який зв'язок між незаконною заготівлею деревини в Чорнобильській зоні, бурштинокопанням і лісовими пожежами, з'ясовував "Апостроф".
Вогонь за сорок кроків
Село Луговики притиснуте до Чорнобильської зони (далі – Зона) майже впритул. Хазяйські городи виходять до заплави невеличкої річки, протилежний берег якої – вже Зона. За кілька кілометрів – відселене Поліське, колишній райцентр. Ліс, що його видно з вікон будинків – чорнобильський, заборонений для відвідування. І саме з нього прийшла біда.
"Восьмого квітня я побачив дим із боку Поліського. Скочив у машину – поїхав за міст, там вже побачив полум'я. Вогонь перекинувся через річку Уж, від якої до села метрів 800. Цю відстань вогонь пройшов хвилин за п'ять буквально у мене на очах", – розповідає місцевий підприємець Олександр Мартиненко.
Олександр Мартиненко
Сільський голова Луговиків Василь Білько пригадує: "Пожежа оточила наше село підковою. Люди вийшли на краї своїх городів – з лопатами, граблями, хлопавками (до хлопавок ми ще повернемося пізніше, – "Апостроф"). Приїхали пожежні машини – усього 18 одиниць. Ми допомогли їх розставити фронтом між селом і річкою. Хлопці розмотали шланги й були напоготові. Начальники з ДСНС наполягали на евакуації людей, але я не погодився, бо знав: якщо біля хати не буде хазяїна, то ніякі пожежні її не врятують. А як запалає одна хата, то й селу кінець. І всі в нас це знали і тому вийшли проти вогню. Ми бачили, як він суне на село, як палають верхівки сосен – це було страшно. Верхову пожежу гасити рукавами з водою немає жодного сенсу. Тому завданням пожежних було врятувати село від займання. Заплава Ужа заросла очеретом у два людських зрости, він - пожовклий і сухий, і полум'я бігло по ньому з неймовірної швидкістю – людина (навіть спортсмен) біжить повільніше".
Василь Билько
А в цей час між селом і річкою, поза городами, інтенсивно працювали трактори лісгоспу, плугами проорюючи мінералізовані смуги, аби полум'я не стелилося по траві. Смуги лягали одна за одною.
"Але раптово виник вихор, закрутив пилюку з попелом і кинув нам через голови на городи. Почало горіти вже у селі…" – згадує Василь Білько.
Того дня спільними зусиллями вогонь зупинили – Луговики врятували. Але до деяких хат полум'я підходило на 40-50 кроків.
Село хоч і жиле, але не таке потужне, як, скажімо, років 40 тому – до аварії на ЧАЕС. Тоді життя кипіло у кожній хаті. Люди тримали багато худоби. "До ста корів виганяли у череду, ще коли я був малим. А зараз 11 корів на все село", – пригадує Білько.
Біля села Луговики
Тож усі ці нині захаращені, порослі високою травою й вербою луки колись були пасовиськами і сінокосами. Сухої трави метрової висоти тут не лишали. Тому і горіти не було чому. І в лісі працювало багато людей. Пожежі якщо й виникали, то не були настільки нищівними.
На жаль, подібна картина – скрізь по селах, які ми об'їхали і де спілкувалися з людьми.
Геометрія радіації
Зона відчуження ЧАЕС – або 30-кілометрова Чорнобильська зона – не має чіткої геометрії. Її кордони визначалися залежно від плям радіаційного забруднення. Є села, які не потрапили до Зони, натомість межують з нею. Їх віднесли до так званої території часткового відселення і ніби прорідили. Село стало, наче смугаста зебра: хата жила, хата покинута, жила, покинута…
Село Луговики
Місцеві розповідають про програми допомоги таким селам. Ще за радянських часів поняття ліквідація аварії на ЧАЕС включало в себе не лише приборкання аварійного реактора й розселення евакуйованих, а й також благоустрій постраждалих населених пунктів. Села газифікували, асфальтували, будували водогони вздовж вулиць, на яких до того були лише криниці, зводили сучасні школи, клуби… Незважаючи на це, деякі села з часом все одно відселяли, попри навіть "золоту" інфраструктуру.
Із Луговиками сусідить село Рагівка, яке з трьох боків оточене Зоною. І доїхати до нього можна лише через Зону. Його теж газифікували після аварії. Тут доглянуті хати, працююча школа, прибрані вулиці й навіть по-весняному побілені бордюри. Але й багато закинутих хат, а відповідно, й городів – подекуди вкритих самонасіяними кущами, які радше би називати молодим лісом.
Дитячий майданчик в селі Рагівка
Тут мешкає багато одиноких людей похилого віку. Тож прибирати суху траву біля власних городів, та ще й навколо сусідських закинутих – не вистачає рук і сил. Бракує людського ресурсу. А відтак – підвищується рівень пожежонебезпеки. Це замкнуте коло.
"Другого квітня близько обіду потягнуло димом із боку Народичів, до вечора вже горіла Володимирівка, вона у двох кілометрах від нас. Трохи почалася паніка: попри те, що село наше наче захищене від лісу ораними полями, але тут кожен знає, що таке вогонь і як він літає. Всю ніч люди не спали – горіло світло по дворах, чергували біля будинків із водою й хлопавками напоготові. Слава богу, до нас не дійшло. Хлопавки від вогню є чи на в кожному дворі. Це як снігова лопата, яка потрібна раз-два на рік, але без неї не можна. Так само і хлопавка – швидко збити вогонь, можливо, доводиться також раз на рік, і те не кожного року. Але від цього залежить наше життя: чи вціліє будинок, чи підеш по світу з сумою", – розповідає жителька Рагівки педагог Тетяна Пінчук.
Хлопавка – це довга палиця-держак зі шматком гуми десь 30х50 сантиметрів на кінці. Така собі гігантська мухобійка проти вогню. Вона дуже ефективна при гасінні трави – нею просто луплять вогонь.
Лісник Сергій Гриневич с "хлопавкою"
"До нас у Зону багато приїздить різних делегацій. Американці зацікавилися нашою хлопавкою – приміряли до рук, пробували в роботі. Казали, що спробують запровадити її в себе. У моєму тракторі хлопавка є постійно – без неї до лісу не виїжджаю", – посміхаючись, каже водій-тракторист лісгоспу Микола Сергійчук.
"У Луговиках вас дуже хвалили, казали, що ви гасили ефективніше за воєнізованих пожежних з ДСНС?" – кидаю я лісникам для затравки розмови.
"Так це ж очевидно! – Одразу й дуже емоційно реагує Сергій Гриневич. – У кожного своя робота. Вони можуть погасити квартиру у багатоповерхівці, а ми знаємо свій ліс. Бачимо, куди вітром жене вогонь, і вже знаємо, де його ефективніше перехопити. Їдемо або на луки, або де ліс рідкий, і можна встигнути зробити плугом кілька смуг оранки. Але пожежні захищали села – відбивали вогонь від хат. Вони свою місію виконали".
Тракторист лісгоспу Микола Сергійчук (зліва) і лісник Сергій Гриневич
Далі лісники, не чекаючи питань, починають говорити про те, що їм болить. "Кажуть, що це ми робимо підпали, аби знищити докази, що ліс крадуть. Та це абсурд – дєтській лєпєт! Воно нам невигідно, аж ніяк. Бо ми тут живемо – моя хата в кілометрі від лісу. Хіба я дурний і не знаю, що таке вогонь?! Хабі я мало пожарів гасив за своє життя?! Тут ліси горять щороку, відколи води не стало у річках. 2014 року був сильний пожар, але теперішній – ще сильніший, такого я не пам'ятаю", – каже Микола Сергійчук.
Лісники багато чого бачили й пам'ятають. А на моє прохання виділити щось таке, що відрізняє цьогорічні пожежі від минулих, що їх найбільше здивувало – зійшлися на одному факті: запалало о сьомій ранку і одразу з трьох сторін. Такого, мовляв, ще не було. У такий час треба спати, а не вештатися по лісу з сірниками. Тож вони сильно замислюються, довго мовчать і так і не наважуються щось сказати на моє пряме питання: так це були навмисні підпали чи з необережності?
Сільський собака
А ще вони, кажуть, не можуть звикнути до того, що під час пожежі звір перестає боятися людину.
"Заєць стоїть біля тебе на асфальті й так само ошалілими очами дивиться на вогонь. А у п'ятнадцятому році рись сховалася мені під трактора й не виходила. А кабани як вибігли на мене. Я з переляку кручу головою - на яке би це дерево лізти, але їм нема діла - пролетіли поруч, наче мимо стовпа", - посміхається Микола Сергійчук.
Вогнем проти вогню
Від людей я чув, що практика випалювання сохлої трави – тут чи не найефективніший спосіб врятуватися від… пожежі. Саме через невелику кількість людей у селах не лише колишні пасовиська заростають, а й також покинуті колгоспні поля. Щоправда, вже років п'ять, як на урядовому рівні було дозволено поновити рільництво у третій зоні забруднення. Фахівці вважають, що тутешня природа достатньо очистилася після вибуху реактора. Але через низьку родючість ґрунтів не надто багато бажаючих брати землі в оренду. Тож значні площі все ще чекають плуга, проте поки через захаращеність загрожують стати провідниками вогню.
Рілля біля Рагівки
Випал трави від хати – серйозна справа, яка потребує участі чим більшої кількості людей. Тож збираються сусіди – спершу біля одного обійстя, палять, направляючи вогонь тими ж хлопавками і не даючи йому набути інтенсивності, і зупиняють на вже небезпечній від хати відстані. Потім вся команда переходить до іншої хати. Для відпалювання вибирають невітряні дні, але й попри це пильність не втрачають. Тому місцеві аж ніяк не сприймають закиди на свою адресу в тому, що саме випали становлять небезпеку великої біди.
Стара Марківка
Село Стара Марківка також відноситься до частково відселених. Із колишніх 85-ти осель жилими є близько 25-ти. Село приписане до Шкневської сільської ради. Сусідня Шкнева – менш ніж за кілометр.
Під час пожежі у Старій Марківці також чатували воєнізовані пожежні розрахунки з машинами. І так само місцеві лісники оборювали село плугами. Але все ж згоріло п'ять хат, щоправда, нежилих.
Прямуючи до села, ми зустріли двох місцевих зі Шкневи – Юрія Волянюка й Тетяну Романенко. Юрій щойно погодував у Старій Марківці господарських собак одного з дачників. Це стаття його доходу. Роботи нема, і вони з Тетяною перебиваються разовими заробітками по людях – кому картоплю посадити-зібрати, кому паркан полагодити… Ну, й з лісу годуються, здаючи заготівельникам гриби-ягоди. А зараз – вони приїхали з тачкою ритися на згарищах – вибирати рештки металу, який здають на брухт. Це останнє, чим погорілі хати можуть послужити людям. Хіба що з часом зі згарищ розберуть ще й уцілілу цеглу.
"Дуже шкода ці хати, хоч у них ніхто й не жив. Із кожною згорілою хатою, хоч навіть і пустою, від села наче хтось живий шмат відрізає. Болісно на це дивитися, – переймається Тетяна. А ще вона жаліє, що з лісовими пожежами років на три-чотири можна забути про ягоди й гриби, котрі давали основний заробіток".
У першій від погорілої околиці "живій" хаті мешкає баба Маня. Їй 83 роки. Самотня. Пригадує, як перша хвиля пожежі другого квітня знищила ті самі п'ять хат. Та за кілька днів вогонь повернувся й мало не спалив її саму.
Баба Маня (ліворуч)
"Голова з ранку боліла, я прилягла подрімати. Прокинулася від того, що якийсь хлопець стоїть у дверях і гука мене. Виходжу на двір – Матір Божа – все в диму. Я з переляку так кричала, що на небі було чутно! Якби ж не той хлопчина, не пожежні, які приїхали – згоріла би баба й сама не знала від чого!" – голосить жінка.
"Тоді всі полякалися. Я навіть документи в кишені побрала. Але, на щастя, вогонь не пустили. Не врятували тільки останні хати, які не мали людського догляду. Дякувати пожежним, дякувати небайдужим людям, які приходили зі Шкневи на допомогу, – розповідає про пожежі Люба, пенсіонерка з Києва, що повернулася жити у свою рідну хату в Старій Марківці.
Стара Марківка
Поступово від подій учорашніх мої співбесідниці перейшли до згадок минулих часів, коли (до аварії) Стара Марківка була заможнім селом, де були колгоспні ферми, молоко возили на маслозавод, де з нього "робили масло на експорт". Люди також мали змогу працювати у Поліському на заводах, в лісі тощо. Після аварії село почали відселяти, надаючи пріоритет сім'ям із малими дітьми. Лишалися люди від 50 років і старше. Зараз тим, хто тоді були наймолодші – по 85 років. Їх меншає, вони втратили сили і не в змозі захистити село. Цього разу вогонь взяв данину п'ятьма хатами, наступного разу прийде по решту…
Ми пройшлися по згарищах. Розкидані на десятки метрів уламки шиферу, який "стріляє" у вогні. Завалена цегла й геть знищені усі дерев'яні конструкції. Навіть віконне скло - оплавлене й скручене від вогню. А посеред однієї зі горілих хат росте береза товщиною з відро, тепер уже обгоріла...
Тут пригадалися слова сільського голови Луговиків: "Поруч із нами, у Зоні, на тому березі Ужа – купа сіл: Грезля, Рудня-Грезлянська, Варовичі, Мартиновичі, Ковшилівка… Ми про них за інерцією говоримо, як про існуючі. Але їх насправді давно нема – згоріли, бо ж Зона горить постійно".
Причини й наслідки
Останніми тижнями на різних рівнях, зокрема й урядовому, багато говорять про причини лісових пожеж. Про підпали – навмисні, чи з необережності. Знаючи наші реалії, можна бути впевненим: якщо не знайдуть справжніх паліїв, то "призначать" цапів-відбувайлів. Зокрема, щодо пожежі у тій самій Рагівці підозрюють одного з місцевих жителів, що має судимості. Місцеві також подейкують і про начебто двох "кандидатів у палії" на Житомирщині, котрі також судимі. Мовляв, на таких легше звалити. Але все це – суб'єктивна сторона справи. Об'єктивна – це малонаселеність київського полісся, і безгосподарське – на всіх рівнях – ставлення до проблеми лісокористування у Зоні й довкола.
Спілкуючись з людьми по селах, ми постійно чули скарги на масову рубку лісів у Зоні.
Журналіст Вадим Петрасюк
"Ще ледь сонце визирнуло з-за лісу, а з трьох-чотирьох місць вже чутне дерчання бензопил. Наче людей не цікавлять ані вихідні, ані свята – пиляють без зупину, аж гай шумить. Зрозуміло: коли дереву 70 років, то воно має бути зрізане на господарчі потреби. Бо як деревину не візьме людина, її знищить короїд, ще й запаскудить решту здорового лісу. Але ж можна брати стиглі дерева вибірково – не суцільними просіками. Треба дбати про ліс. Про це вже десятки років говориться. Але хтось хоче все і одразу. Всі ці вирубки "кришуються", гроші заробляються, але йдуть поза бюджети. Щоб гнати кругляк – фура за фурою – є ресурси, щоби вчасно робити санітарні чистки лісів – нема ресурсу. Така система виникла не сьогодні – вона формувалася десятиліттями. Я би так сказав: наша держава 30 років складала багаття, аж поки цього року його хтось не підпалив. І тепер всі шукають: хто ж то чиркнув сірника?! А чому ви не спитаєте в себе: хто склав це багаття?" – філософськи розмірковує Іван зі Старої Марківки.
Почули ми ще одну версію підпалів: ймовірно, хтось у такий спосіб дбає ще й про розчистку території для нелегального видобутку бурштину. Бо ж копачами уже вщент перелопачені ліси Рівненщини, видобуток поширюється на Житомирщину, а там, дивися, і в київському поліссі запрацюють мотопомпи шукачів сонячного каменю юрського періоду.
