На початку року уряд України заявив про намір долучитися до Європейського Зеленого Курсу, загальної стратегічної програми дій країн ЄС, у центрі якої — амбіційний план переходу до кліматично нейтральної Європи до 2050 року. По суті, мова про перезапуск економіки Євросоюзу в усіх секторах: у наступні 30 років антропогенні викиди парникових газів від енергетики, промисловості, транспорту та землекористування планують повністю усунути. Євросоюз запрошує уряд України до співпраці в цьому проекті. Якщо ми погодимось, то з’явиться реальний шанс почати реіндустріалізацію України на нових “зелених” технологіях. Чому ми не поспішаємо використати таку можливість і що стоїть на заваді?
Виклик: кліматична криза
На сьогодні проблема змін клімату вже не є чимось віддаленим. Ми вже відчуваємо негативні наслідки на собі — підвищення середньорічних температур, аномальні зливи, повені, посухи, хвилі спеки, пожежі та пилові бурі.
Світ потребує негайних дій в енергетичному секторі, який відповідальний за більшу частину антропогенних викидів парникових газів через спалення викопного палива. Ключовими інструментами для скорочення викидів СО2 та метану, головних парникових газів, є підвищення енергоефективності та перехід до відновлюваних джерел енергії, які здатні забезпечити 90% необхідного скорочення.
Якщо не скорочувати обсяги видобутку та спалення викопного палива — вугілля, нафти й газу, то подальші наслідки змін клімату будуть ще більш масштабними та руйнівними. Зокрема, у разі потепління на 4°C, рівень Чорного моря підвищиться більш ніж на метр, а тисячі населених пунктів та частини великих узбережних міст України, зокрема Одеси та Херсону, можуть бути частково або повністю затоплені.
Глобально, до другої половини ХХІ століття, ми можемо втратити половину всіх форм життя на планеті, а також зіткнутися з новими великими соціальними потрясіннями, зокрема масовою міграцією та конфліктами за воду та землю.
Відповідь: кліматична реіндустріалізація
Щоби міста у всьому світі та інфраструктура, яка підтримує їхню життєдіяльність, почали змінюватися необхідними для порятунку від змін клімату темпами, потрібне нове суспільне уявлення про економічний розвиток.
Із широким впровадженням відновлюваних джерел енергії, яке почалося у 2000-х роках, Європа вступила в нову енергетичну епоху, прокладаючи шлях для решти світу. У поєднанні зі швидким прогресом інформаційно-комунікаційних технологій відновлювані джерела енергії створюють основу для децентралізованих систем із горизонтальними потоками енергії та даних — нового «Інтернету Енергії». Одночасно відбуватиметься цифрова оптимізація виробництва, дистрибуції та утилізації товарів — перехід до безвідходної кругової економіки.
За словами всесвітньо відомого економіста-візіонера, головного ідеолога Європейського Зеленого Курсу Джеремі Ріфкіна, світ уже вступає в Третю промислову революцію. Він описує технологічну платформу для неї як три Інтернети: комунікаційний, енергетичний та логістичний, які зближуються й починають діяти як єдине ціле. З поширенням технології 5G загальний Інтернет Речей об’єднує ці три елементи для управління, енергозабезпечення та руху (логістики) економічної діяльності. І це — не просто концепція майбутнього. Це — стратегічний індустріальний курс, який обрали для себе Євросоюз та Китай, щоби технологічно та економічно втілювати повну декарбонізацію.
У Європі елементи цього курсу заклалися ще на початку 2000-х років, вони диктувалися прагенням сталого розвитку. Китай, зіткнувшись із катастрофічними наслідками забруднення довкілля та вбивчим смогом, долучився до курсу на Третю промислову революцію на початку 2010-х. Після підписання Паризької Угоди їхні інтереси все більше зближаються й саме вони визначають порядок денний глобальної кліматичної політики. Для подолання проблеми зміни клімату Євросоюз та Китай запускають нову промислову революцію.
Україні ще не пізно стати важливою ланкою в глобальній кооперації між ЄС та Китаєм та сприяти прискоренню глобальної «зеленої» промислової революції. Ми маємо всі інструменти для цього: для заходів на національному рівні громадські експерти розробили Дорожню карту кліматичних цілей до 2030 року, яка охоплює ключові сектори економіки та окреслює заходи для скорочення викидів парникових газів у кожному з них.
Попри Угоду про Асоціацію з ЄС та Договір про Енергетичне Співтовариство, Україна не поспішає долучатися до Зеленого Курсу. Більше того, вона рухається в протилежному напрямку під тиском сьогохвилинних інтересів кількох фінансово-промислових груп.
Чому мери українських міст підтримують цілі Паризької Угоди, а держава — ні?
Український уряд зараз переглядає національний внесок до 2030 року (НВВ2) і має представити його міжнародній спільноті восени 2020-го. Наприкінці минулого року Мінекоенерго оголосило про перегляд Енергетичної стратегії України до 2035 року та розробку інтегрованого Національного плану з енергетики та клімату на 2021–2030 рр відповідно до вимог ЄС. Усі ці документи мають бути узгоджені та надавати чіткий план заходів для скорочення викидів парникових газів. Але не все за планом.
Поточний стан справ у державному управлінні дуже далекий від узгодженості з зобов’язаннями. Цьому заважають інтереси кількох великих олігархічних фінансово-промислових груп та про-російських колаборантів, що задіяні в схемах імпорту викопного палива від північного сусіда та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Але продовження дерибану покладів викопного палива та залишків радянської енергетичної інфраструктури може бути ускладнене зростаючим опором на місцевому рівні та прагненням кращої долі для багатьох міст та громад.
На відміну від фактично заблокованого олігархами національного рівня, кліматична політика на рівні міст стрімко розвивається. Це зумовлено передусім тим, що впровадження “зелених” ініціатив, спрямованих на скорочення викидів парникових газів, стало дієвим способом розв’язання локальних проблем: від покращення стану довкілля та умов життя, до стабілізації витрат на енергоресурси та пожвавлення місцевого регіонального економічного розвитку.
На міському рівні потреба в адаптації до змін клімату та декарбонізації економіки змінює процеси прийняття рішень у питаннях розбудови інфраструктури, середньо- і довгострокового планування та залучення інвестицій, у тому числі міжнародних. Це дає змогу мерам повернути собі контроль над стратегічними сферами, зокрема енергетичною та транспортною політикою.
Наприклад, Житомир з залученням міжнародних коштів провів термомодернізацію будівель комунальної сфери та значно скоротив споживання газу, розвивається електротранспорт - курсує все більше сучасних тролейбусів та все менше брудних дизельних маршруток. Кам’янець-Подільський також демонструє значні успіхи в підвищенні енергоефективності та розвитку відновлюваних джерел енергії, зокрема модернізовано систему центрального опалення міста та побудовано сучасну біо-ТЕЦ, яка працює на відходах сільського господарства.
Адміністрації таких прогресивних міст розглядають перехід від викопного палива до відновлюваної енергії та заходи з енергозбереження не як зобов’язання, а як можливість соціально-економічного розвитку. Вони прагнуть стабільно забезпечувати свою громаду дешевою, чистою, безпечною та сталою енергією. Крім того, міста хочуть бути лідерами в процесах, які науковці вважають невідкладними: підвищення енергоефективності, заміщення викопного палива на невичерпні відновлювані джерела енергії.
Час обирати: реіндустріалізація чи остаточна руїна
Якщо поточний олігархічно-викопний курс у стратегічних галузях держави зберігатиметься наступні 5–10 років, долю Донбасу — соціально-економічний колапс — можуть повторити інші регіони України. Якщо не змінити вектор руху, нас чекатиме подальше руйнування інфраструктури, спустошення довкілля, економічний занепад, знищення демократичного врядування та встановлення диктатур. Ситуація з окупованим Кримом перетворює прогнозовані в умовах змін клімату війни за воду на реальну загрозу. У всіх сенсах наша країна, як і весь світ в умовах кліматичної кризи, уже однією ногою в прірві. Саме час озирнутися та змінити курс.
Готуючи Другий Національно Визначений Внесок до Паризької Угоди, Україна стоїть перед історичним вибором: замкнути себе в стані заручника, продовжуючи фінансувати корупціонерів та олігархів, які отримали контроль над покладами викопного палива та радянською енергетичною інфраструктурою, або підтримати Європейський Зелений Курс та надати пріоритет заходам з енергозбереження та розвитку відновлюваних джерел енергії. Послідовні заходи в цих сферах гарантують довгострокову енергетичну безпеку та незалежність. В поєднанні з амбітними кліматичними цілями до 2030 року вони здатні запустити процес “зеленої” реіндустріалізації України.
