У ніч на 31 липня на телеведучу Анастасію Лугову, яка їхала в купе потяга Київ-Маріуполь разом зі своїм сином, напав раніше судимий Віталій Рудзько. Чоловік побив жінку та намагався зґвалтувати, але їй вдалося втекти. Проте ні пасажири в сусідньому купе, ні провідники їй не допомогли. В результаті, декількох працівників потяга звільнили, а чоловіка арештували на 2 місяці без права внесення застави.
На думку радниці з соціальної згуртованості Благодійного фонду Stabilization Support Services та координаторки проекту "Голос жінки має силу" Анни Борисової, головна проблема у цьому випадку полягає у бездіяльності та байдужості нашого суспільства, для якого є нормою, що жінка не почуває себе захищеною у громадському місті. Аби подолати толерантність до насилля, потрібно запровадити штрафи для тих, хто не протидіє кривдникам.
Для мене особисто напад на Анастасію Лугову у потягу став дуже гарним показником того, що хоча ми й кричимо, що гендерна рівність досягнута, що рух фемінізму уже не потрібен, але ситуації насилля трапляються повсюдно. І поки ми закриваємо очі на такі випадки, а говорити про них починаємо лише після суспільного розголосу, доти це є свідченням того, що роботи ще багато і про жодну рівність говорити ми ще не можемо.
Взагалі, у цій ситуації я виділяю три складові. Перша - це гвалтівник. Друга - це умови: він їде без квитка, і якби він вийшов на наступний зупинці, ніхто ні про що б не здогадався. І це про порушення правил проїзду і закону України. І третя – це суспільство, представники якого тихесенько сиділи собі у вагонах купе і ніяк не реагували, чуючи шум. Сюди ж я відношу і провідників, у яких було закрите купе, хоча цього не має бути. Тож жінці не було до кого звернутися за допомогою.
У соцмережах бачу коментарі – "а чому вона не закриває купе?". А чому вона має? Чому жінка має відчувати себе у небезпеці і максимально убезпечувати себе у публічному місці? Не має! Адже чоловіки не мають права так поводитися.
Я не можу сказати, що я, коли їду в купе з чоловіками, не сплю всю ніч, бо боюся. Можливо, тому що у мене дещо інше ставлення і я не ставала, на щастя, жертвою таких ситуацій. Але чому жінка має ховатися? І ця відома фраза – "що ти зробила, щоб над тобою не вчиняли насилля, щоб тебе не зґвалтували" – мені не зрозуміла.
Я думаю, ситуація з Анастасією Луговою стала каталізатором, який показав, що у нас рівності немає, і п'яні чоловіки почувають себе королями і богами. Що у нас створені умови для того, щоб зробити вигляд, що нічого не було – і так спокійніше. І людям загалом байдуже – "моя хата з краю, нічого не знаю".
Мені дуже хотілося б, щоб цей каталізатор призвів до якихось зрушень. Але є відчуття, що нічого не станеться. Це чудово, що провідників звільнили. Але має, певно, трапитися ще не один такий випадок, аби змінилися умови, в яких ми живемо.
До того ж, щоб зміни відбулися, їх треба пропрацювати. Бо повернення поліції у потяги навряд чи покращить ситуацію – у нашій країні тотальна недовіра до правоохоронців. До того ж, це купа коштів, виділених з бюджету на створення новий робочих місць.
Дуже класна ідея – це вагони, призначені лише для жінок і дітей. Вона працює уже в потягах міжнародного сполучення, наприклад, з Польщею. Не зрозуміло лише, чому вони коштують дорожче. І знову ж таки – жінка має закриватися, бо ґвалтівник їхав же не в одному купе із Луговою.
Те, що обговорювана ситуація взагалі стала можлива, – це перш за все проблема байдужості суспільства, людей, які все чули і ніяк не відреагували. Поки ми боїмося і дозволяємо таким ситуаціям траплятися – вони матимуть місце. Бо кажуть, що щось має вирішувати держава, але держава – це ми. Якщо людина знає, що її сусідку б'ють або її сусіду не дають бачитися з дитиною (адже ми говоримо про дискримінацію і чоловіка, і жінки) і мовчить, то вона бере участь у пасивному схваленні.
Пригадаймо ситуацію у Сумах, де підлітки зґвалтували 6-річного хлопчика. Всі знали, що над дитиною уже півроку знущаються – а там було насилля і фізичне, і психологічне, і сексуальне – але всі думали "це не моє діло". В результаті – в усьому "винен" 6-річний хлопчик.
Я вважаю, що в нашому суспільстві люди відчувають відповідальність, коли знають, що за бездіяльність настане покарання. Зараз люди, які їхали у сусідніх купе, просто вийшли і пішли додому. Але якби на них чекало покарання, вони б, я думаю, втрутилися. Бо треба розуміти, що сьогодні це сталося з жінкою у сусідньому купе, а завтра це може статися з тобою.
Я б зробила градацію тяжкості наслідків бездіяльності. Згадаймо, наприклад, ситуацію, коли чотири роки тому батьки лишили двох дітей у квартирі у Києві, і ті померли від голоду. Сусіди чули крики і ніяк не відреагували – за таке для них має бути дуже суворе покарання, аж до позбавлення волі, можливо. Тому що двоє дітей помирали і голодували не один день. У випадку, коли ледь не зґвалтували жінку, – штрафувати на великі суми.
Мова йде не про "жорстке виховання" для суспільства, а про встановлення жорстких кордонів – коли ти можеш вплинути і маєш це зробити, і коли це тебе не стосується. Наприклад, під час сімейної сварки хтось хоче допомогти, а потім ще й жінка кидається і кричить, мовляв, ми самі розберемося – людина має право не втручатися. Людина має розуміти, де вона може допомогти, а де це буде безглузде втручання і не матиме результату.
