Українці завжди видаються більш нещасними, ніж є насправді. Але в критичний момент можуть проявити згуртованість та саможертовність. Говорячи жартома, місія українців, за задумом вищих сил, – це знищення Російської імперії. Під час розвалу Радянського союзу Україна повела за собою інші республіки. Уже невдовзі вектор у суспільства змінився з прагнення повернутися в СРСР на прагнення в Європу. Це шлях, яким ми маємо пройти, адже саме там маємо реальний шанс на збереження нашої самобутності.
Про це "Апострофу" розповів український письменник Юрій Андрухович.
- Кажуть, що народитися українцем – це значить бути частиною західної цивілізації. Ви згодні з цим?
- Стратегічно це правильно. Але насправді, говорити так - це великий аванс. На моє переконання – це той шлях, яким ми маємо пройти, і яким нам ще дуже довго йти. Але я погоджуюся з тим, що там – наше призначення.
- Тобто не позаблоковий статус, не нейтральність, як говорили в 1990-х?
- Позаблоковий статус і нейтральність були революційною промовою, але їх треба розуміти в контексті 1990 року, коли Україна була просто однією з радянських республік. Політики демократичного табору не передбачали, що розпад СРСР відбудеться уже за якийсь рік, і вони формували ідеї поступово, намагалися зробити один крок вперед. Проголосити позаблоковість і нейтральність в окремо взятій радянській республіці, уже означало відхід від Радянської імперії.
Але це було сформульовано лише в Декларації про державний суверенітет. На мою думку, через рік вона втратила свою чинність разом з прийняттям Акту про незалежність.
- Досі триває суперечка, який документ був кращим. Дехто говорить, що в Акті про незалежність ми втратили важливі речі, які були прописані в Декларація про суверенітет.
- Ці два документи складно порівнювати через різні політичні обставини, в час яких вони писалися. В Декларації писалося про здобування суверенітету в рамках оновленого Союзу. Вона на багатьох сторінках містить розділи за галузями. А Акт про державну незалежність – це дуже короткий документ, який мав одну мету.
Я б ці документи не порівнював. Добре, що прийняли обидва. За нами пішли всі інші. Відбувався активний розпад СРСР, але Україна була серед лідерів.
- Що краще – західна цивілізація чи українська самобутність?
- Я не бачу суперечностей. Західна цивілізація тим і приваблює, що залишає простір для втілення своєї неповторності, національної самобутності.
Західна цивілізація має багато різних вимірів і форм втілення – однією з них можна вважати саме Євросоюз. За можливість для національної самобутності там треба боротися. Бо є високі шанси, вступивши до нього, все звести до спільного бюрократичного знаменника. Але відстоювання самобутності в ЄС знаходиться в руках кожної суверенної нації, воно піддається реалізації, а не лишається лише на папері, як було в СРСР.
- Багато моїх знайомих молодих людей відмовляються від великої частини української культури. Наприклад, є дівчинка, яка стверджує, що вона з роду того самого Івана Богуна. Але українську мову і культуру не сприймає – їй подобається все японське і західне. Тож як не втратити свою самобутність на шляху до глобалізації?
- Я думаю, що це значною мірою індивідуальні речі, які ваша подруга вирішує для себе таким чином. Не факт, що вона завжди буде так це сприймати. Іноді у людини трапляється перегляд певних поглядів.
Я думаю, що в таких людях поки що проявляється наївна неготовність розглядати Україну, як невід'ємну частку людської цивілізації. Вона протиставляє її чомусь іншому, бо це на стільки своє, що не цікаво.
Я б долав це завдяки створенню атракційності, привабливості того, що є українське. Привабливість українського, його конкурентність немислима без діалогу, без врахування західної чи східної культур. Не протиставляти, а поєднувати – це найкращий вихід у даній ситуації.
Сакура в Ужгороді
- Як ставитеся до стану розвитку культури?
- Я вважаю, що у діячів культури і теперішньої влади є певна дисгармонія. Ця дисгармонія полягає в тому, що у владі знаходяться люди, які вважають, що теж мають стосунок до культури як артисти, як творці телевізійних шоу. Але вони забувають про те, що створювали розважальний телевізійний та кінопродукт. Перебування при владі вимагає іншої чутливості до культурної проблематики.
Не можна з інструментарієм "95 кварталу" оперувати усім різноманіттям культури. Зараз ми маємо безмовну спробу діючої влади звести всю культурну картину до поєднання хору "Вірьовки" з "95 кварталом". А суспільство давно інше. Воно має значно вищі, цікавіші, різноманітніші культурні запити. Поки що не схоже на те, що влада це розуміє.
- Якщо "95 квартал" отримав можливість керувати культурою, чи значить це, що ми за 29 років не визначилися, чого хочемо у цій сфері?
- Це теж було б перебільшенням. Але краще, на мій погляд, прийняти це. Бо не сформованість не є мінусом. Не сформованість означає подальший пошук свого вираження. Колись Павло Тичина назвав збірку "В космічному оркестрі". У світовому оркестрі у нас має бути своя партія, за якою інші будуть йти, будуть нас впізнавати і знати. В той же час вона повинна бути частиною загального оркестру різних культур.
Наша не сформованість означає, що ми ще не навчилися свою партію виконувати. Можливо, ми шукаємо тональність чи інструмент. 29 років насправді не так багато. Тим більше, не всі 29 років піддаються єдиному опису. Держава по-різному розуміла поняття "культурна політика". Я дивлюся на процес, який відбувається зараз, із оптимізмом. Але ми гетерогенне суспільство, у якому було б складно знайти об'єднувальні культурні коди.
Ми двомовні. А культура є мовоцентричною. Тож ми маємо певний елемент – можливо з потенціалом до протистояння, конфлікту, а можливо – для співіснування чи взаємної продуктивної конкуренції. У різних регіонах різні традиції. Ну й не в останню чергу наш цивілізаційний вибір у постійній динаміці. Якби ви в 1991 році проводили опитування серед українців щодо Європи чи європейських цінностей, то відсоток був би зовсім інакший, ніж сьогодні.
- Відсоток прихильників ЄС був би більший чи менший, ніж сьогодні?
- Безумовно, що менший. І це відобразилося на результатах перших президентських виборів 1 грудня 1991 року. 60 з чимось відсотків, які підтримали Леоніда Кравчука, є доказом, що люди себе мислили як продовження радянської України, Радянського союзу. Який там західний вектор? На сьогодні з певною умовністю можна сказати, що ці цифри помінялися місцями. Починаючи з 2000-го року у різні періоди було по-різному, але вектор ніколи не був у бік Росії. Це значить, що якесь просування відбувається.
- За 29 років, як кажуть, ми не сформулювали національну ідею. Чи варто взагалі цим займатися?
- На мою думку, не варто. Це дуже популярна теза серед російських мислителів – пошук національної ідеї. Але не факт, що є якась національна ідея у британців чи німців.
Натомість мені завжди подобалася думка знову ж таки російського філософа Володимира Соловйова, який помер 1900 року, і життя якого вклалося в той дореволюційний світ ХХ сторіччя. Він казав про це так, що на "національну ідею" треба дивитися з перспективи бога. Тобто, є абсолютний бог, який всі нації створив і для кожної з них має якусь ідею. Це ніби завдання, яке він поставив перед кожною із націй, але вони відмінні. І ми повинні вгадати, які вони.
Якщо жартувати в цьому напрямку, то для нас він національну ідею поставив таку, що ми маємо прискорити або уможливити взагалі руйнування російської імперії. Це доволі непогане, як на мене завдання.
Парад до Дня Незалежності, Київ, 2018 рік
- Є така думка, що суверенність України важлива для її сусідів, а після нашої поразки від Росії, світу взагалі настане кінець. Але ми розуміємо, що Москва не терпітиме поруч зі собою самодостатньої України. Як нам вийти з цього глухого кута?
- Я б не думав щодо цього аж так категорично. Москва буде також змінюватися. Я не хочу сказати, що вони хороші і я очікую від них добра. Але усе підвладне змінам. Якщо ми дійсно будемо цю свою "національну ідею" втілювати послідовно, то таки доведемо нашого сусіда до певного виснаження. І він почне розсипатися. І питання, яким він із цього вийде.
Питання в тому, чи збережеться Росія взагалі у якійсь більш-менш притомній формі. Тоді з нею можна буде починати діалог на нових засадах. Якщо вона розвалиться у форматі глобальної жахливої катастрофи, тоді всі проблеми відпадуть, бо це кінець людства може настати. Тоді буде не до України, не до Америки і не до Росії.
- Артист "Вар'яти-шоу" Володимир Жогло колись сказав, що українці уміють сміятися, а головне – сміятися над собою. Це, на його думку, важче за все. Які ще є риси в українців, які допомагають їм вижити?
- Я згодний з тим, що у нас є така здатність до самовисміювання. Це, насправді, один із дуже сильних об'єднувальних чинників серед українців, що лише ми здатні відчути елементи внутрішнього гумору. І це велике джерело оновлення, переосмислення і кращого розуміння себе. І я таку саморефлексію вважаю доволі цінною рисою.
Щодо інших рис, то ми свідомо нарікаємо на те, що все погано і нічого не вдається. Це теж така внутрішня тактика, лінія поведінки. Тому що українці не люблять виставляти своє щастя на показ іншим, бо це може викликати заздрощі, або хтось може вректи. Це така собі прихована сила. Це, можна сказати, належить до такої собі польової тактики, мистецтва війни.
Тому я вже й не дивуюся, коли опитування за індексом щастя показують Україну десь біля дійсно нещасних країн, як Афганістан або Судан. Хоча українці за об'єктивними обставинами живуть набагато краще. Я намагаюся зрозуміти, що це за таємна тактика – вдавати себе більш нещасними, ніж ми є. І в цьому є певний потенціал, щоб періодично вибухати здивуванням в очах інших. Ніхто не очікує, а ми щось несподіване вичворяємо, як два Майдани. Це були якраз такі моменти, де наші співвітчизники показали себе і згуртованими, і чудово самоорганізованими, і саможертовними, і постійно зарядженими, веселими. А нас такими ніхто не знав до цього часу.
- Або коли в Україну заходить ІКЕА, відкриває тут інтернет-магазин, а потім призупиняє його роботу, бо "зубожілі" українці розібрали весь товар і компанія просто не справляється з поставками.
- Ось-ось. Я не знав цього факту, але це залягає в те, про що ви питаєте.
