Кілька десятків бійців штурмової роти славнозвісного батальйону "Донбас" більше чотирьох років брали участь у розвідувально-диверсійній війні на окупованих Росією територіях. Як проходили найбільш гучні спецоперації, та як відбувалось визволення з донецько-луганського полону після Іловайська - у другій частині інтерв’ю політика та командира Тараса Костанчука нашому виданню.
В першій частині інтерв’ю читайте про загадкове вбивство активіста із Бердянська Віталія Олешка з позивним "Сармат", та про те, як Банкова пішла на безпрецедентний крок – виконала вимоги ветеранів війни на Донбасі.
- Відомо, що після повернення з полону, ви активно зайнялися обміном своїх побратимів, яких бойовики утримували в підвалах і тюрмах. Як це відбувалося?
- До складу батальйону "Донбас" входила перша штурмова рота. Це десь з сотня осіб, які безпосередньо звільняли з-під окупації Лисичанськ, Попасну, йшли на Іловайськ. Більшість з них я знав лише за позивними, бо вони родом з Донецької і Луганської областей. У багатьох же там лишились родичі, сім’ї або однокласники, друзі, які їх знали, і які були "ватніками" або ж воювали на тому боці. Тому хлопці навіть балаклави старались не знімати, коли приходили журналісти, щоб ніхто не побіг до їхніх родичів з помстою.
Вже після Іловайського коридору і полону – всі роти перемішались, виникло іловайське братство. І навіть там в полоні донецькі старались приховувати свої дані, бо це ж відразу розстріл або катування.
Після Іловайська найбільший "головняк", який в мене був, це сотня наших в полоні. Як визволяти – ніхто не розуміє, каша, це ж кінець 2014-го року, бої тривають по всьому фронті, і я переїхав назад на Донбас.
- Ви вже знали точний список осіб?
- Так, вже були списки – хто зник, хто в полоні. Через те, що там не було жорсткої структури, дружини наших бійців в Донецьку могли ходити і виясняти, хто і де заарештований. Там же повний безлад був – бойовики билися за владу, чим ми і скористалися. Таким чином, знайшлося десь з 90 осіб.
Почав думати, як їх підтримувати, що передати, як витягнути назад і зрозуміли, що найкраще міняти людей на людей. Багато обмінів тоді відбувалися на низовому рівні - командирів підрозділів, рот і взводів.
- Де брали ополченців?
- Інколи тупо викрадали їх з госпіталів. Вони ж не були оформлені ніде ні як офіційні полонені, ні взагалі як ніхто. Таким чином ми виміняли десятки людей.
Паралельно підключилась СБУ, даючи різні неофіційні контакти. Досі в мене залишились.
- Тут, на контрольованій Україною території, їх же треба було десь прилаштувати…
- Ой, це був цілий комплекс проблем, особливо через зброю! Мені постійно дзвонили: "Бішут", тут знову затримали твого з гранатою. Вони ж всі "навернуті" після війни. У того пістолет, у того автомат – я постійно випрошував поліцію відпускати їх. Це вже потім я сказав: "Стоп, ще хтось попадеться, просто сяде".
Паралельно тривала інша історія: мої хлопці з Донецька і Луганська почали допомагати Департаменту контррозвідки СБУ пошуком інформації, що відбувається на території окупованого Донбасу. Почалась така собі розвідувально-диверсійна війна.
Ті, кого я перевів до Києва, у них не те, що житла не було, а й навіть речей. З пів сотні осіб поселив в себе на базі в Броварах – це реабілітаційний центр ГО "Справедливість". Вони кажуть: "Хочемо щось робити". Домовився із полігоном, щоб тримали себе в формі. Ті, хто був легко поранений – пішли знову служити. Ментально для них дуже важливо було знову почувати себе воїнами. Всіх донецьких і луганських ми прописали в гуртожитку і таким чином вони могли вже користуватися різними адміністративними послугами. В тому числі й офіційно реєструвати зброю.
- А чим зброя для них така важлива?
- Реабілітація має відбуватися у середовищі, яке тебе розуміє. Бо те, що приходили соціальні служби і казали: "Будьте мирними, хорошими" - таке з ними не працює. Вони на це реагували так: "Що, ці люди з дивану і Фейсбуку будуть розповідати мені як жити?". Їм потрібен був колектив, який би їх розумів. І так поступово цей колектив виходив із посттравматичного стану. Бо це ж дуже важко: воювати, втратити велику частину своїх побратимів, а потім ще й у полоні побувати.
Після п’яти років такої реабілітації, я би сказав, що вона скінчилась. Вважаю, пройшло вже достатньо часу. Більшість себе все-таки знайшла: хтось пішов на контракт, хтось на іншу роботу. Соціалізувались. А тоді це було жахіття, їх же багато і фактично треба було тягати із собою, щоб вони розуміли, що вони щось роблять корисне для країни, на території, де немає війни.
Найбільший жаль в мене викликали хлопці-біженці. Мало того, що "атовець", та ще й нема де жити. Гірше вже не придумаєш. І я зібрався з думками, витягнув гроші і на сьогодні для найбільш нужденних купив близько двадцяти квартир.
- Це не мала сума, а звідки гроші?
- Я жодного дня не працював на державній службі, все життя займаюсь бізнесом. В мене діти закінчили європейські вузи, маю нерухомість за кордоном. 10 років в мене був бізнес в Європі, коли повернувся, керував безпекою у свого друга-однокласника у транспортній спільній німецько-українській компанії. Кінець 90-х, бандитизм, я тоді "розрулював" всі ці ситуації.
Потім став гендиректором агротранспортної координаційної служби, мали в лізингу автомобілі, які їздили в Європу. Далі займався нерухомістю, маю фірму з інтелектуальної власності і 12 років юридичної практики. Я абсолютно забезпечена людина, всі свої кошти заробив, працюючи сам на себе.
Тому витягнув гроші із кишені і допоміг хлопцям із житлом. Я ж не міг їм сказати: та йдіть куди хочете, мені все одно. Тим більше всіх їх знав, їхніх дружин і дітей ще з моменту обмінів.
Займався цим до минулого року. Саме тоді витягнув із цієї території всіх своїх агентів, які увесь цей час допомагали нашим спецслужбам наданням різної інформації. Поки йде війна, у подробиці вдаватися не можу.
- Ці спецоперації були лише на території Донбасу?
- Не тільки. В тому числі і в Криму. Але я їх відкликав і теж забезпечив житлом. Бо вони як ніхто ризикували і все втратили. Можна сказати, що 80% всіх спецоперацій, які проводили з 15 по 18-й рік, робились за участі моїх хлопців. Це в тому числі і гучні справи, як от, наприклад, ліквідація "Мотороли". Не було жодної спецоперації, в якій би ми не брали хоч якусь участь. В одних допомагали логістикою, в інших лишали автомобіль з чимсь, який хтось потім брав. Поки йде війна – не про все ще можна розповідати. І все це я фінансував зі своєї кишені.
Так от останніх бійців я вивіз торік разом з їхніми сім’ями. Чимало з них працюють зі мною і в ГО, і в бізнесі. Стараюсь залучити їх, щоб вони могли заробити собі гроші і відчували себе корисними.
- Це чималий шмат роботи. Коли ви все це встигаєте?
- Чесно, я не знаю. Хлопці теж дивуються, звідки в мене стільки сил на все. Ну, я мало сплю, але мені так легше існувати в різних образах. Творчість допомагає не думати про війну, бо вона у мені постійно. Поки ми не відберемо назад свої території, я не буду спокійно жити. В будь-якому вигляді, але я буду учасником цієї війни. Навіть вибори – це теж війна через те, що у нас все взаємопов’язано.
Взимку мені зробили операцію на хребті, 3 місяці лежав і щоб не гаяти часу, почав писати сценарій. Передивися на YouTube сотні роликів про те, як правильно це робити, замовив ще книжку і написав сценарій продовження фільму про Іловайськ. Він називатиметься "Іловайськ-2014. Бішут". Це історія продовжуватиме попередню, яку, до речі, подивилось з 10 млн. осіб.
- Ліквідація "Мотороли" теж буде у фільмі?
- Я не стверджую, що це моїх рук робота, але я детально покажу, як це було зроблено. Скинув другий сценарій людям із команди, з яким ми знімали перший фільм, вони прочитали і сказали "обалдєть". Їм дуже сподобався. В першому фільмі я був продюсером, актором і співавтором сценарію, а тут я продюсер, автор сценарію, актор і режисер. Чому? Бо подивися ролики в YouTube, як бути режисером. Може, це і смішно, але я впевнений, що в мене вийде. Я навіть переслав сценарій в Голівуд людині, яка займається професійним вичитуванням. Вона дала дві поради: отут скоротити діалог, а тут додати екшену, 2-4 співбесіди і сценарій готовий.
- Коли стартують зйомки?
- Мали бути цієї весни, але епідемія коронавірусу все зламала, тому перенесли на наступну весну. Римма Зюбіна – гратиме дружину головного героя, Наталія Васько та Ірма Вітовська – дружин полонених, Олексій Горбунов – головного антагоніста – збірний образ Мотороли, Стрелкова, Гіві - цинічного офіцера, якого закинули воювати на Донбас. Все реально, всі образи і навіть репліки. Хоча мене вже попереджують, аби Горбунов мене не переграв в плані, що викличе більше емоцій, ніж головний герой. Але мені все одно, нехай так і буде. Я ж особливо не граю когось, а згадую все, що робив в реальності – і передаю це на камеру. Вийшло доволі органічно в першій частині.
Загалом я би хотів кілька фільмів зняти про війну і в тому числі про "Сармата". В мене вже є задумка: це буде військово-політичний детектив, почав писати третій сценарій. Історія, де нічого і придумувати не треба – все на поверхні: епізоди, головні герої і негідники.
