Медики – одні з найнеобхідніших людей на фронті. Саме вони рятують життя українських військових та цивільного населення. Найпершими ж із пораненими захисниками працюють парамедики, які мають надати всю необхідну першочергову допомогу, аби постраждалого могли евакуювати.
Як стати військовим парамедиком та чого іноземні спеціалісти вчаться у наших медиків на війні? Що зараз відбувається в Авдіївці та чому варто дослухатися до рекомендацій влади щодо евакуації? Про це в ефірі Апостроф TV розповів народний депутат України 7 та 8 скликань, що нині працює парамедиком в Авдіївці, ЄГОР ФІРСОВ.
– Як ви стали парамедиком? Ми памʼятаємо, що ви були в територіальній обороні, тож як ви вирішили змінити діяльність та здобули кваліфікацію?
– Так, я був у теробороні і до медицини взагалі не мав жодного відношення. Після побаченого в Бучі вирішив їхати на фронт, бажано в Авдіївку. Я добре знаю тамтешню територію і почав дізнаватися, кого саме не вистачає на фронті.
Ви маєте розуміти, що фронт – це не та історія, де тобі просто вручили автомат і сказали: "Воюй". Ти маєш усвідомлювати, чим ти можеш бути корисним там. Чи ти гарний водій, чи ти можеш круто користуватися дроном, чи ти за фахом артилерист тощо. В мене ніякого бачення, чесно кажучи, не було, тому що я не служив в армії. Мені підказали, що є нестача саме парамедиків – людей, які евакуюють поранених, надають першу медичну допомогу. Я пішов на курси, вивчився і одразу поїхав. Вже більше місяця я працюю на цьому напрямку.
– Що ви можете порадити людям, які також хотіли стати військовим парамедиком?
– Два моменти. Якщо ви вирішили, що ви не боїтеся крові, поранених, стогонів, вибухів тощо, ви можете закінчити курси і поїхати на фронт. Якщо у вас є страх, то такі кадри тут на фронті не потрібні. Я б не радив людям, які бояться, займатися цим. Я б, наприклад, не хотів, щоб мені надавала допомогу людина, яка боїться, сумнівається тощо.
Разом з тим я б все ж таки радив знайти в інтернеті можливі курси, вони мають проводитися в усіх регіонах. Навіщо? Для себе. Ракетні удари відбуваються по всій території України, і якою буде ситуація з подальшими військовими діями - не знає ніхто. Щоб надати хоча б самому собі допомогу, або родичам, близьким, сусідам, треба мати знання щодо подібної медичної тактичної допомоги. Тому ці курси точно не завадять.
– Чи було у вас щось на кшталт "очікування - реальність"? Ви коли лише збиралися, мабуть, уявляли собі якісь ситуації. Чи співпали вони з реальністю?
– Ви знаєте, напевно я приблизно на 95% собі так і уявляв. По-перше, я вже добре розумів, що таке війна. Я чітко уявляв, що на мене чекає. Місто зруйноване, без води, без світла, багато поранених.
Робочий графік ненормований, ти можеш знадобитися у будь-який час. Ти навіть засинаєш у кросівках, щоб не втрачати час на взування, коли тебе розбудять. Звичайно, в перші тижні було незвично і страшно, тому що постійно лунали вибухи, літали снаряди і таке інше. Потім звикаєш, відверто вам скажу. Потім починається страх від того, що тобі не страшно, і ти думаєш: "Блін, ну як же так? Скрізь лунають вибухи, скрізь небезпека, а тобі не страшно".
Єдине - я не очікував, що війна так трансформує людей. Здавалося б на війні люди мають бути більш жорсткішими, а виявляється навпаки. Вночі ти лежиш із незнайомими людьми в укритті і розмовляєш про такі речі – про кохання, про інтимні якісь подробиці. Тобто люди стають більш людянішими там, де вони постійно стикаються зі смертю. Тому, звичайно, такої трансформації свідомості я не очікував.
– Ви казали про недостачу парамедиків на фронті, а яка зараз із цим ситуація? Чи є іноземці-парамедики?
– Ситуація на фронті змінюється кожен день. Що було актуальним навіть декілька днів тому, вже може бути неактуальним. Кого не вистачає? Не вистачає якісних кадрів, як парамедиків, так і взагалі спеціалістів медичного класу: анестезіологів, хірургів тощо. В цьому проблема, тому що медичний рюкзак ви б мені могли передати за декілька днів з Києва чи іншого міста, а щоб вивчити анестезіолога, потрібні роки.
Є у нас іноземці-парамедики. Зустрічав одно хлопця з Вельсу, він працював із "Госпітальєрами". Вони дуже класно працюють, хлопцям ледве за 20 років, але я, 33-річний дядько, просто стояв із відкритим ротом і спостерігав, як реально круто вони працюють під час війни. Є багато медиків із інших країн: Австралії, Сполучених Штатів, Швеції та інших.
Була така ситуація, що приїжджаючи, вони казали, що наші медики будуть у них навчатися, бо у них великий досвід. Через тиждень вони ж самі сказали: "Куди вам у нас вчитися? Це ми вчимося у вас, тому що таких умов, такої ситуації ми ніколи собі не уявляли і не стикалися з нею". Величезний потік, величезна кількість поранень, ситуації складні. І наші хірурги демонструють супер-якості. Мені важко оцінити їх фахово, тому що я не професійний лікар, а лише парамедик. Але ті операції, які вони роблять, заслуговують на світову увагу.
– Розкажіть про ситуацію в Авдіївці. Знаємо, що руйнувань вже настільки багато, що їх важко порахувати.
– Зараз я знаходжуся не в Авдіївці, а неподалік. Але ситуація там важка, постійно чути вибухи, загиблі і поранені є кожен день. Обстріли постійно збільшуються. Звичайно, є паузи та певні передишки, але ці паузи оманливі, скажімо так. Немає мікрорайону, куди б не прилітало з важкого озброєння. Знищені декілька шкіл, вони просто розвалені. До речі, перша школа Авдіївки пережила Другу світову війну. Уявіть собі, пережила Другу світову війну, а сьогодні вона вщент розвалена, там просто залишилися стіни. Вона згоріла від того, що ворог застосував фосфорні снаряди.
Ворог постійно застосовує несанкціоновану зброю. Це фосфорні снаряди, снаряди з дротиками всередині. Після вибуху ці дротики розлітаються та завдають людині серйозних уражень: зовнішні кровотечі, внутрішні кровотечі тощо. Ситуація складна, дуже складна. Але є суттєвий плюс: наші військові продовжують тримати Авдіївський напрямок. Вже котру добу в надскладних умовах, але продовжують це робити.
– Вам чи не щодня доводиться рятувати життя. Ви допомагаєте лише бійцям чи доводиться рятувати життя і цивільних людей?
– Звичайно, і цивільних. Та я б не формулював би так про роботу тактичних медиків. Звичайно, хтось і рятує життя, але наше завдання – надати першу медичну допомогу, щоб не текла кров, поставити крапельницю, якщо є суттєва втрата крові та інше. Далі життя рятують лікарі.
Врятувати життя – це величезний ланцюжок: перша медична допомога, потім евакуація, транспортування до шпиталю та операція. В принципі, серйозну роботу тут роблять лікарі, які реально рятують життя, роблячи надскладні операції.
Що стосується цивільних, на жаль, в деякі дні по Авдіївському напрямку цивільних було поранено більше, ніж військових. В Авдіївці залишаються ще близько трьох тисяч людей, хоча точно сказати важко, які не виїжджають попри те, що військово-цивільна адміністрація зробила всі умови. В минулі місяці були евакуаційні потяги та автобуси. Постійно робилися оголошення щодо проведення евакуації. Люди не виїжджали з різними формулюваннями: нема куди, нема за що, не поїду. Хтось, можливо, чекає на "руський мір". Не знаю, чому люди не виїжджали, але зараз вони залишаються там.
На превеликий жаль були випадки, коли загинула, наприклад, 25-річна дівчинка, у якої залишилася маленька дитина. І такі випадки відбуваються кожен тиждень. А загиблі або поранені цивільні – це майже кожен день. На превеликий жаль, саме така ситуація.
– З якими найскладнішими пораненнями вам доводилося мати справу? Або які травми чи події вразили вас найбільше під час роботи на передовій?
– Я взагалі намагаюся не розповідати певні жахіття. Це і відірвані кінцівки, коли важко накласти турнікет, це і відірвані частини обличчя і багато іншого. Про важкі я навіть не хочу розповідати. Але це війна, психологічно ти до цього звикаєш. Якщо б мені розповіли три місяці тому, що я буду бачити такі жахіття, я би прокидався в холодному поту.
Дуже складні, з медичної точки зору, поранення в шию, тому що дуже важко зупинити кровотечу. Або артеріальні ураження, коли тече кров і її важко зупинити. Поранення в груди – з ним важко працювати, тому що дуже багато крові, нічого не можеш накласти, що зупиняє кров. Лише спеціальні пов'язки. Важко з ними мати справу, принаймні, мені.
В принципі, будь-яке поранення непросте. Єдине що, коли ти підходиш до пораненого вперше, або коли тобі його передають, ти ставиш питання: "Як ти?". Найперше, ти хочеш почути, чи розмовляє з тобою боєць. Якщо боєць розмовляє, то це добре. Інколи бійці, коли ти питаєш, як у них справи, починають співати "Червону калину" або інші пісні. Ти розумієш: якщо співає, то бойовий дух максимальний, боєць жити буде, все буде добре.
