Письменник Андрій Кокотюха: Є схема, за якою можна об'єднати українців

Письменник АНДРІЙ КОКОТЮХА – один з найплодючіших авторів у сучасній Україні. Героїв для своїх романів тепер він шукає в минулому і зазначає: аналогій із сьогоднішніми подіями в історії нашої країни достатньо. У цьому році до Дня Незалежності має вийти екранізація його історичного роману "Червоний", що розповідає про двох українців-в'язнів ГУЛАГу – бійця УПА Данила Червоного із Заходу та радянського льотчика Віктора Гурова зі Сходу, які намагаються вирватися на волю. У інтерв'ю "Апострофу" відомий письменник розповів про те, яка література могла б об'єднати українців, та яких історій і героїв не вистачає сучасній вітчизняній культурі.

- Зараз ти найплодовитіший письменник в Україні. Я думаю, більше за тебе просто ніхто і не написав. Скільки у тебе взагалі книжок?

- Уже 61.

- І тепер ти ще сам став своїм агентом і власну інтернет-крамницю відкрив для цих книжок.

- Так. Книжки замовляють зараз менше, але на початку, як тільки вона з’явилася, замовляли дуже багато. А раніше замовляли через Facebook. І половина з тих, хто замовляє, – це кияни. Третина – це Львів, міста, які мають більше книгарень, ніж пересічна Шепетівка. Чомусь із регіонів, де книгарень немає, книжок менше і замовляють. Хоча пишуть із сіл, але небагато. В основному це мегаполіси, хоча, здавалося б, мегаполіси зараз плюс-мінус забезпечені книжками. Цей феномен поки для мене не зрозумілий, але його, мабуть, треба враховувати.

- А як ти з видавцями домовляєшся в цій ситуації? Виходить, ти сам ніби перейняв їх функції?

- Ні, функції видавця – тільки книжку видати, а далі це справа майданчиків, на яких вони продаються. Інтернет-крамниця – це просто ще один майданчик. А взагалі, якби у нас була інша країна або інша ситуація, то мені було б досить комфортно працювати в книгарні звичайним продавцем-консультантом. А про те, щоб бути власником книгарні, я вже тільки можу мріяти. На всякі великі книжкові заходи видавці дуже просять, щоб я прийшов, тому що у мене виходить продавати книжки, причому не лише свої.

- Скажи, будь ласка, а яким ти уявляєш свого читача? Ти його знаєш? Хто ця людина?

- Мій читач – передусім незнайома мені людина, і бажано, щоб ми ніколи з ним не перетинались. Це люди, які не знають мене особисто, але десь щось почули, зайшли в книжковий магазин, взяли книгу, прочитали анотацію, де написаний жанр, їм ця книга сподобалась, вони її купили. Мій читач не ходить на творчі зустрічі зі мною. І взагалі більшість з тих, хто читає те, у чому працюю я (це жанрова передусім література), не ходить на творчі зустрічі. У тих, хто пише вірші, ситуація протилежна. У них на творчих вечорах є півсотні людей, але книжки там ніхто не купує. І ще мій читач – це людина з читацьким досвідом, тому що я нічого нового не відкриваю, я займаюсь ремеслом.

- Тобто ти все-таки себе вважаєш белетристом?

- Я сказав би – ремісник, я не соромлюсь цього слова. У Сергія Довлатова є твір, який називається "Ремесло".

- "Ремесло" – взагалі прекрасне слово.

- Були ремісничі квартали, і не треба соромитися того, що ти як ремісник викував мільйони мечів із валирійської сталі, як в "Грі престолів", або ремісник може підковувати сотні тисяч коней, і всі ходять до нього, бо знають, що в цього ремісника найкращі підкови, наприклад. Я не вважаю, що я займаюсь чимось сакральним.

- Знаю, що ти був у Ліоні на фестивалі детективної літератури, де була представлена твоя книжка, перекладена на французьку, "Аномальна зона", здається.

- Я був єдиним українцем за всю історію цього фестивалю. Що я там побачив: книги виглядають красиво, ошатно, але не шикарно. У середньому 20-25 євро книжка там коштує, покетбук може коштувати 10-15. Туди ходять люди переважно нашого віку, за 40, молодих людей я там менше бачив, і вони стають в чергу, щоб купити книгу у автора, який їм сподобався. Але вони купують покетбуки, тобто це не сакральне ставлення до книги. Вони купили, прочитали десь собі на дозвіллі, для розваги. І вони знають, що вони сьогодні споживуть, щоб завтра купити наступну. І так працює індустрія. От таким я хотів би бачити свого читача.

- Скажи мені, будь ласка, твій читацький досвід таким самим чином формувався?

- Мій читацький досвід формувався через одне місце, як в багатьох, народжених в СРСР, які не знали на свій сором іноземних мов. Крім російської, звичайно. Мій читацький досвід формувався трошки ширше, ніж в пересічної людини-книголюба, бо я мав доступ до бібліотечних фондів, у себе в бібліотеці, в місті Ніжині. Я міг зайти в читальний зал, брати те, що видають на руки, наприклад, того самого Дюма або щось інше. Крім того, я міг зайти в сховище і знайти книжки, до яких не доходили руки, які просто не виставляли. Це переважно перекладна література. Наприклад, я дізнався, що Діка Френсіса, автора відомих детективних романів про кінний спорт, перекладали українською мовою. Так само українською мовою перекладали відомих тоді швецьких авторів – Май Шевалль і Пера Валее. Взагалі багато було українських перекладів, які не виставляли чомусь на широкий загал.

- А ти пам’ятаєш, як записувалися в черги за журналом "Всесвіт", аби прочитати роман Маріо П'юзо "Хрещений батько"?

- Я це пам’ятаю. У 1991 році у видавництві "Радянський письменник" вийшов повний переклад українською роману Маріо П'юзо "Хрещений батько", а російський переклад був на 200 сторінок менший. І цим грішили всі російські переклади. Я дуже любив розважатися – порівнювати українські переклади радянського часу з російськими. І українські переклади були повніші, я це визначав за сексуальними сценами. З "Хрещеного батька" в російській версії були вилучені практично всі сексуальні сцени. В українській версії вони всі до однієї були відтворені. Те ж саме було в романах Пера Валее і Май Шевалль. І український переклад "1001 ночі" був менш кастрований, ніж російський. Українською мовою вийшов роман Джозефа Геллера "Пастка 22", він тоді мав назву "Пастка для дурнів". А російською мовою "Уловка 22" була видана в 60-ті роки в скороченому перекладі і то була далі заборонена перевидаватись. Ось як формувався мій читацький досвід.

- Ти в ті роки, я думаю, про це не дуже замислювався?

- Я почав задумуватися потім, коли вже став учитися в університеті, коли почали ми наздоганяти те, що свого часу не дочитали, не додивилися, не дослухали, усе, що було заборонено. З відставанням ми прочитали "Коханець леді Чаттерлей" в перекладі Соломії Павличко. Книга написана в 20-х роках, а ми прочитали у 80-х – це 60 років відставання в розвитку. І я вважаю, що це погано. І тому, от так бігли з висунутим язиком, щоб наздогнати ті ж самі фільми: "Кабаре" Боба Фосса нам показували наприкінці 80-х, а фільм початку 70-х. У нас дуже великі пробіли в культурній освіті.

- А ти вже в цей час вів свій знаменитий список книг? Наскільки я пам’ятаю, ти фіксуєш все прочитане і щороку навіть даєш собі і своїм читачам звіт про те, що прочитав?

- Я почав це робити в 1988 році. Я пам’ятаю, книга №1, записана в цей список, – це детектив Ростислава Самбука "1000 в сигаретній пачці". Я справді фіксую прочитане за рік, кількість днів, потрачених на це, і ставлю оцінку сам собі 31 грудня кожного року, проводжу серед себе опитування і пишу буквально такі опції: "в кайф" та "г*вно". І, як правило, перша опція збирає за весь цей період від 20 до 25 книжок, скільки б я не прочитував із року в рік, а друга опція стає все меншою.

- Бо ти менше читаєш?

- Ні, просто більше можливостей вибору книги, вже все-таки відточений досвід як читача, ти відчуваєш, це твоя книга чи ні, ти навіть інтуїтивно розумієш, що на це не варто витрачати час. Можливо, літературний критик Юрій Володарський і порадив би мені цю книгу прочитати, чи хто-небудь інший…

- Але ти не чуєш його порад?

- Я його порад не чую, у мене є свої вподобання. Все-таки зараз більше книжок, серед яких можна вибрати, ніж колись. Я про що кажу: незалежно від кількості прочитаного, це було від 40 до 90 на рік, кількість книжок, від яких ти отримав реальне задоволення, все одно лишається в межах 20-25 штук.

- Але загалом ти пріоритет все одно віддаєш жанровій літературі? Бо ти найкатегоричніший прихильник саме масової літератури і, більш того, ти весь час її протиставляєш так званій елітарній літературі і літературі з верхньої полиці. Ти весь час борешся за те, щоб книжкова шафа була наповнена трилерами, детективами, мелодрамами, дамськими романами, тобто такою літературою, яку може спожити будь-яка людина, скажімо так.

- По-перше, я по мірі своїх скромних сил борюся, щоб не було книжок високої полиці, щоб можна було простягнути руку і дістати книжку, щоб вона була доступна всім. По-друге, як автор справді жанрової літератури я вважаю, що автор, який це пише, мусить черпати досвід з усього спектру написаного. І я не сказав би, що романи Умберто Еко – аж така масова література. Тим не менш, я їх читаю. Я намагаюся читати всі новинки, і це не завжди жанрова література, не завжди белетристика. Але чим гарна жанрова література? Автор, який себе поважає, буде брати і адаптувати для детективів чи трилерів ідеї, референси, настрої, підказки, які він прочитав, умовно кажучи, у романі Кена Кізі "Над гніздом зозулі" або у Маркеса, або в якого-небудь іншого представника нежанрової літератури.

- Тобто Маркеса ти приймаєш?

- Я приймаю все банальне, всі жанри, крім нудних.

- Я знаю, ти теж любиш цю фразу Вольтера, але нудне ж – дуже суб'єктивне також?

- Так, абсолютно точно. Я вважаю, що людина, яка читає книжку, дивиться фільм, слухає музику, ходить в театр на виставу, у музей, в картинну галерею, в жодному разі не ходить для того, щоб виконувати якусь покуту. Насамперед це – для приємного проводження часу. Просто один розважається на рок-концерті, а другий – на балеті. Один ходить в Молодий театр отримувати свою порцію розваги, а інший ходить в цирк. Тому будь-яка книга, якщо ми говоримо про книги, є розвагою смаковою. Якщо комусь подобається Андрухович… Як мені казав один знайомий, Андрухович – це попса для філологів…

- Я знаю твою позицію щодо Андруховича і щодо Оксани Забужко. А до свого друга Жадана ти так само ставишся або його читаєш з якимось іншим почуттям?

- Ні, я, до речі, до Андруховича теж прекрасно ставлюся, тому що я не вважаю його літературу нудною, просто вона для іншої цільової аудиторії. Я можу це сприйняти, можу це спожити, але в нього є більш вдячна цільова аудиторія. Так само, як і в мого кума Сергія Жадана. Більш того, Сергій Жадан – унікальний у тому плані, що він єдиний, хто влаштовує свої виступи за квитки, так, як це робили раніше Маяковський, Єсенін і інші. Багато хто робив так у 20-ті роки. Він зробив так, що йому платять прямо через касу, і тільки за це його варто поважати, а не лаяти, що він бере гроші за свої виступи. Звичайно, там певна аудиторія, але якщо цій аудиторії подобається як розвага слухати вірші чи концерти Жадана, чому б ні? Інша річ, що споживати культурний продукт, нематеріальне, ти можеш тільки без примусу. Якщо ти робиш це з примусу, то це вже шкільна програма виходить, або університетська.

І найважливіше: не буває істини в останній інстанції. Ніякий культурний продукт не може претендувати на те, щоб бути вищим за інший. Бігун не може бути кращим за шахіста, а боксер не може бути кращим за плавця. А сталевар не може бути кращим за вчителя і навпаки. Тому, якщо мені кажуть, що існує абсолютна істина, що це – рівень художньої літератури, до якої треба прагнути, а все інше – не рівень…

- Тобто ти просто противник еталонів, так би мовити, до яких, до речі, схильний Юра Володарський, він любить виставляти рейтинги. Ти в ці речі не віриш?

- Я противник еталонів, більше того, я вважаю, що еталон може бути тільки один: еталон смаку або еталон несмаку. І є страва смачна, є страва несмачна, є пиво смачне, є пиво несмачне. Картоплю можна посмажити так, щоб була смачна, а можна посмажити, щоб була глевка. Я противник голих королів, я той хлопчик, який не боїться сказати королю, що він голий. Багато хто в Україні, саме через брак власного шару популярної культури, белетристики, через брак всього власного, по-перше, орієнтується на чужі зразки і, по-друге, намагається показати, що у нас є вершина, якої ми ще не досягли, але до якої тільки треба прагнути – писати тільки так, знімати тільки так.

Як казав мій дуже гарний знайомий, продюсер Юрій Мінзянов, сьогодні випускники Карпенка-Карого, молоді режисери марять "Племенем" Слабошпицького. Я вважаю "Плем’я" Мирослава Слабошпицького одним з кращих зразків сучасного українського кіно, взагалі останньої чверті століття. Це вестерн, як на мене, просто специфічний вестерн. Це авторське кіно, зняте за законами вестерна. Я його дивився на одному подиху. Я дуже високо ціню цей фільм. Але коли його починають мавпувати десятки і десятки молодих творців тільки для того, щоб зняти фестивальне кіно і поїхати з ним на міжнародний фестиваль…

- Дуже слушна думка, що ми маємо ніби абсолютні зразки, що у нас ніби є "висока література", а жанрової майже не було. А саме жанрова є таким способом залучення людей до української мови. Чи не здається тобі, що за ці 25 років все-таки сформувалась історія популярної літератури, популярних жанрів, є люди, які пишуть книжки, придатні до щоденного читання.

- На жаль, їх не так багато. Чому кажу "на жаль"? Тому що треба, щоб була конкуренція між ними. Як казав Олександр Сокуров, закликаючи Путіна звільнити Сенцова, "цей режисер повинен змагатися зі мною на фестивалях". Сумнівна спроба звільнити таким чином Сенцова, але тим не менше теза залишається. Я побачив на фестивалі Quais du Polar (фестиваль детективного роману, який проходить в Ліоні, Франція, - "Апостроф") тільки французьких авторів – півсотні. І це не всі, це тільки запрошені, і це в одному сегменті кримінальної літератури. А ще були британські автори, був естонець, поляк, був із Габону автор. Виявляється, у Габоні пишуть більше таких книжок, ніж в Україні. Я не хочу в жодному разі принизити Габон, я хочу сказати "ай-ай-ай" Україні, треба брати приклад з країн, де більш-менш розвивається жанрова література. В СРСР якесь видавництво видало в серії "Современный детектив" детектив з Кенії. Тобто навіть в Кенії люди пишуть, а у нас з багатьох причин – ні. Якщо говорити про письменників, то кожен в Україні хоче бути Джойсом, але ніхто не хоче бути Стівеном Кінгом. Якщо говорити про режисерів, кожен хоче бути Тарковським або щонайменше Слабошпицьким,але ніхто не претендує, щоб бути Тарантіно, Робертом Земекісом, Джеймсом Кемероном або Стівеном Спілбергом. Ми не говоримо про бюджети, Боже збав, але Стівен Спілберг теж починав з невеликих бюджетів. Зрештою, польські "Ва-банк" або фільми з Богуславом Ліндою в 90-х роках. Хіба освоювали поляки тоді великі бюджети? Ні.

- Ми з тобою обидва вийшли з певної епохи, тоді дуже багато говорили про те, що культура, мистецтво, література, кіно можуть виховувати людину. Власне, чи здатні вони це робити? І чи можуть вони це робити в сьогоднішній Україні?

- Якщо говорити про мистецтво, то воно – претензійне. Я би говорив про культуру, тому що культура входить в масове поняття, "масове мистецтво" ти не скажеш, це буде покруч. Так от саме культура і тільки культура здатна виховувати найширші верстви населення. Я наведу приклад. Я написав дві книги, одна до 20-річчя української незалежності, друга – до 25-річчя. У мене була можливість вивчати публікації в газетах ще доінтернетної доби, щоб складати на кожен рік найбільш рейтингові події, про які писали. І от коли складаєш це все докупи, наприклад, за 20 років, і малюєш криву успіхів з року в рік у зовнішній чи внутрішній політиці, то воно йде все вниз або іде рівно. Але що стосується культурних ініціатив, культурних здобутків – ми цього не помічаємо, нам здається, що у нас нічого немає – але крива невпинно йшла вгору. І чому це відбувається? Тому що хто, як правило, задавав тренди? Люди, незалежні від держави. Будь-яка державна ініціатива провалювалась. Я сподіваюсь, що зараз з державної ініціативи – це державна підтримка кіно – усе ж таки щось хороше і буде, почало виходити багато фільмів.

- Безперечно, це дуже важливий закон (в березні Верховна Рада ухвалила закон "Про державну підтримку кінематографії в Україні", - "Апостроф"). А як ти думаєш, чи буде сприяти розвитку української літератури, скажімо, те, що поставили заслон перед російською книгою у нас?

- Розвитку української літератури, українського книговидання буде сприяти той закон, який гарантує, щоб в кожному місті була щонайменше одна книгарня. Я знаю масу містечок, де 16-20 тис. людей живуть і де немає жодної книгарні й взагалі доступу до цього немає.

- Тобто все-таки держава мусить бути ініціатором, щоб вони відкривалися? Чи мусить створити більш комфортні умови для того, щоб міг приватний бізнес це робити?

- Найкомфортніше для приватного видавничого бізнесу – щоб було якомога більше місць для збуту продукції, і щоб люди, у яких немає доступу до книгарень, ходили в бібліотеки по книжки. Ось що допоможе, а не якась там пряма фінансова дотація чи інші фактори.

Я би звернувся до досвіду такої держави, як Америка. Її будували емігранти, поселенці, які витіснили корінне населення звідти, будемо називати речі своїми іменами. Вони закріпилися, почали будувати міста, а потім з’явилися люди, які почали писати книжки про них же. Книжки про те, як поселенці, долаючи труднощі, боролися з ворогами і ставали справжніми американцями, називалися вестернами.

- Я в тобі завжди підозрював прихильника Майна Ріда і Фенімора Купера.

- Але від сходу до заходу Америки ці книжки, а потім комікси про місцевих героїв, всюди продавалися. Вони не роздавалися, як газета "Вести", а всюди продавалися. І саме спільні історії про героїв, які були всім зрозумілі, об’єднали купу народів в одну єдину націю, яка сьогодні експортує демократію по всьому світу. Ось яка користь від культури, і ось за якою схемою ми могли б розвиватися. Насправді за такою схемою йшов той самий Радянський Союз. Я помру, але дізнаюся, хто придумав це робити в Радянському Союзі вже після того, як закінчилися окупації всіх країн-сателітів, коли російські більшовики завоювали собі Кавказ, Україну, Білорусь, Середню Азію, хто придумав спочатку ліквідувати неписьменність, а потім запустити ті книжки, які люди уже письменні мусили читати. От саме тому ми не можемо з себе вичавити ці 74 роки радянської влади, бо були сформовані певною мірою штучно чапаєви та інші супергерої радянської доби, "невловимі месники", штірліци, їх дивилися від Владивостока до Бреста. І от такі персонажі зшивали незшите. Із цього можна сміятися, але вичавити з себе ми це не можемо. Філіп Іллєнко, голова Держкіно, каже з сумом, ми досі цитуємо радянські фільми, але навіть він сам може час від часу їх процитувати.

- Я згадую про чергову екранізацію твого роману (фільм "Червоний" за однойменним романом Андрія Кокотюхи має вийти в прокат 24 серпня 2017 року, - ред.), і тут є один такий несподіваний момент взагалі для української літератури. Ми дуже часто як нація представляємо себе в ролі жертви і останні 25 років все одно весь час на щось скаржимося. А ти пропонуєш, як мені здається, абсолютно протилежний тип героя, який не відчуває себе жертвою, а, навпаки, він – борець. Чи свідомий для тебе був такий хід? Чи це така якась реальність підказала?

- Це підсвідомо, тому що я ніколи себе не відчував жертвою. Це фільм про людину, яка тягнеться до свободи, яка розриває, пафосно кажучи, ці пута. Але потяг до свободи – це бекграунд не тільки "Червоного". Потяг до свободи ми згадаємо від Едмона Дантеса з "Графа Монте-Крісто".

- Але це Франція, це Дюма, а я тобі кажу про цю землю, де ми.

- А я не розділяю. Коли я писав "Червоний", спочатку написав третю частину, яка власне і лягла в основу фільму "Червоний", частину табірну, у якій українські повстанці вириваються з таборів, а потім писав першу і другу. І саме третя частина, як мені вже пишуть п’ятий рік читачі (вже сім видань книжка витримала), чіпає їх більше через потяг до свободи. "Опівнічний експрес" Алана Паркера, "Втеча з Шоушенка" за Стівеном Кінгом, серіал "Втеча з в’язниці", взагалі все, що пов’язано з втечею з в’язниці, з потягом до свободи, "Втеча з Алькатрасу", був такий фільм з Клінтом Іствудом, – це робить "Червоний" універсальною історією, а не тільки українською. Бо людина народжена вільною, і ситуація несвободи для неї дика. Навіть для Ганнібала Лектера ситуація несвободи дика, і він робить все можливе, щоб вирватися.

Якщо забути про те, що українців усе їхнє життя гнобили, а згадати про те, що існують універсальні формули, які українцям теж не чужі, а це – любов, боротьба і перемога... Бажано причому, щоб була перемога, і щоб ніхто не гинув, як Олександр Матросов, не кидався на амбразуру заради якихось ідеалів. За ідеали треба не помирати, за ідеали треба жити. Ось це бекграунд не лише фільму "Червоний" і не лише того, що пишу я, а взагалі всієї гостросюжетної жанрової літератури, не обов’язково пригодницької. Любовний роман: жінка іде до чоловіка, щоб його здобути, щоб зустрілися дві самотності. Це, власне кажучи, перемога, а не зрада. Якщо говорити про фантастику, то треба на космічному кораблі, умовно кажучи, долетіти до певної зірки. У героїв є перед собою мета, яку вони досягають. І це проблема багатьох авторів, у тому числі українських, вони собі не можуть сформулювати логлайн історії, чого хоче твій герой, до якої мети він іде, який скарб він хоче для себе знайти в кінці історії, чого хоче здобути. В основному пишуть про те, які всі нещасні, як світ проти них.

- Тобто ти свідомо такі схеми, взяті з кращих зразків жанрової західної літератури, імплантуєш в свою творчість і намагаєшся за тими критеріями робити і свої книжки?

- Як казав один чоловік із козацьким чубом, який постійно ходить у вишиванці, я бачив з ним по телевізору інтерв’ю: "Це мій зовнішній прояв внутрішнього стану". Те, що я пишу, – це підсвідомий зовнішній прояв мого внутрішнього стану: ніколи не здаватися, завжди бути налаштованим на справу і на перемогу, іти коли напролом, коли в обхід, але завжди вперед, не зупинятися.

Сьогодні дуже просто багатьом говорити, що "я в радянські часи не читав радянської літератури української, типу Гончара, тому що вона мені була огидна". Я такого не можу сказати, я не борець, я не дисидент. Мені просто було не цікаво читати "Прапороносців", бо я підсвідомо відчував, що там брехня на брехні, не кажучи вже про переоцінений "Собор", де хороші комуністи змагаються з поганими комуністами. Хоча хороший комуніст – це мертвий комуніст. Словом, з віком підсвідоме оформлюється в свідоме. Ще років 20 тому я це відчував, але пояснити не міг. Сьогодні, набувши досвіду, я це пояснити можу.

- Я бачу, що дедалі частіше ти своїх героїв знаходиш в минулому. А в сучасності ти бачиш такого героя, який має цю жагу свободи, бажання бути справді вільним і перемагати?

- Зараз ми доходимо до дуже небезпечної теми. Я скажу так: якщо твоє прізвище не Жадан, то художня книга, написана про героїв нашого часу, про сьогодення, продаватися не буде.

- Ти думаєш, така психологія читача?

- Я це знаю. Сьогодні лідери книжкового ринку – а я хочу вірити, що я працюю на книжковий ринок – це література дитяча і література історична. Хочу нагадати, як Сергій Соловйов зняв "Ассу", він перед цим був фестивальним режисером, отримував приз за призом, але коли побачив, що на прем’єру "Чужа, біла і рябий" привезли дві вантажівки солдатів, він подумав: "Йолки-палки, я що – не можу зняти фільм, на який підуть без примусу, на який будуть купувати квитки і стояти в черзі?" І так з’явилася "Асса". І так само було у мене з "Червоним".

До "Червоного" написані мною книги, ті ж самі детективи на сучасну тематику, мали тираж від 1 тис. до 2 тис. всього-на-всього, перевидань не було, при тому що вони десь номіновані і все таке інше. Але це хвороба всіх авторів, які пишуть на сучасну тематику: хоч що б не написав, більше 2 тис. примірників ти не продаси. "Сьомга" Софії Андрухович – 2 чи 3 тис. примірників першого тиражу, бо на сучасну тематику. А от історичні романи після "Чорного ворона" Шкляра пішли стрімко вгору, сьогодні більше, ніж у "Чорного ворона", немає тиражів ні в кого. Я вважаю, що попри всі нюанси, які є довкола цього роману, 300 тис. тиражу – це вже само по собі ніби ти зібрав стадіон. І кожен прагне зібрати стадіони. І так з’явився "Червоний", тому що цього потребували читачі. І виявляється, що якщо ти пишеш історичні романи, а тим більше про 20-те століття, про ці рухи опору, шукаєш героїв там, ти вбиваєш двох зайців. Перший – твої книжки будуть виходити тиражом більше 2 тис. примірників і навіть будуть перевидаватися. Другий заєць, якого ти вбиваєш: якщо брати львівську серію, у мене п’ятий роман називається "Коханка з площі Ринок", береш період першої окупації Львова, то ти знаходиш там дуже цікаве…

- 1940 року ти маєш на увазі?

- 1914-го – коли вперше російська армія під час Першої світової війни туди зайшла. Як туди зайшла російська армія? У східній Галичині існувала спільнота москвофілів, більше 25 років в кожному селі була хата-читальня, вони там свої аналоги "Вестей" розповсюджували кругом…

- Дуже нагадує, до речі, останні десятиліття в Україні з російськими культурними центрами.

- І у них було велике фінансування з-за кордону, зокрема з Росії. Коли починалася Перша світова війна, вони почали кричати "цар-батюшка, прийди". І цар-батюшка прийшов, і йому винесли ключі від Львова у вересні 1914 року. Але коли ці колаборанти винесли ключі від Львова, вони думали, що вони опиняться на перших ролях, а вони опинилися на третіх. Почали завозити до Львова з Тули, з Твері всю цю адміністрацію, автентичних росіян почали завозити. Це нічого не нагадує? Дуже цікаво мені самому знаходити такі аналоги. Або ось буде шостий роман цієї серії - "Втікач із Бригідок", про січових стрільців, те, як вони намагалися адаптуватися в мирному житті і як їх намагалися використовувати з пропагандистських міркувань ті, кого ми називаємо шпигунами. А взяти легендарну гібридну війну – це 1917-1921 роки, перша україно-російська війна була за таким самим принципом, йшли сюди "рятувати" український народ від буржуазних націоналістів. Словом, дуже багато знаходив аналогів в тому часі. Єдине, треба белетризувати це все і бажано зняти на основі цього фільм – і не один. Але перша книга серії "Адвокат із Личаківської" вже буде екранізуватися режисером Зазою Буадзе. Я сподіваюсь, що фінансово ми потягнемо, бо вже і польська студія "Кадр", яка знімала згаданий "Ва-банк", долучилася. Якщо все буде добре, в наступному році почнуться зйомки.