Чверть століття тому, 8 грудня 1991 року, в мисливській садибі Віскулі, що в Біловезькій пущі в Білорусі, вищі посадові особи союзних республік України, Білорусі та Росії підписали "Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав", що означала розпад Радянського Союзу. Парадоксально, але зникнення з карти світу настільки величезної тоталітарної держави не спричинило негайного кровопролиття. Російський історик Андрій Зубів сумнівається, що в СРСР тоді був можливий югославський сценарій, що припускає всепоглинаючу війну. Зубів зазначає, що ностальгія за радянським минулим властива не тільки росіянам, а й українцям і представникам інших колишніх республік. Тим не менше, упевнений він, підписання Біловезьких угод і розпад Союзу на той момент були практично єдиним реальним сценарієм.
Як і завжди, розпад держави має подвійний сенс. Якщо загибель комуністичного режиму — це безумовне благо, то розпад країни не можна назвати безумовним благом. Ми бачимо, як багато негативних наслідків у будь-якого розділу країни — виходу Шотландії з Великої Британії, наприклад, або відокремлення Каталонії від Іспанії, адже населення ділиться навпіл.
Справа в тому, що за багато десятиліть або навіть століть встановлюється величезна кількість економічних, політичних, людських зв'язків, розрив яких завжди деструктивний. Крім одного випадку: коли одна частина країни, один народ експлуатує іншу частину країни, інший народ, що пригнічує його, заважає вільно розвиватися. З комуністичним режимом було саме так. І тому вихід будь-якої частини з СРСР і перетворення її в незалежну спільноту — завжди було позитивно. Навіть якщо б з Радянського Союзу вийшла не Україна, а, скажімо, Псковська область, цілком російська, це теж було б для Псковської області дуже добре. Так, як для Тайваню дуже добре не бути в комуністичному Китаї.
Якби режим в країні, яка називалася Радянським Союзом, і після знищення комунізму залишився деспотичним, політично невільним, олігархічним, розрив з ним і тоді був би безумовним благом. Якби, навпаки, почалася перебудова країни в бік максимальної свободи не лише окремих громадян, а й народів і частин, якщо б почалося перетворення СРСР у щось на зразок Європейського Союзу, то, звичайно, збереження єдності було б благом. Але оскільки цього не сталося, розпад СРСР можна вважати найбільшим благом.
Але дуже важливо зрозуміти, що хоч Радянський Союз і розпався, окремі його частини, повністю зберегли дух старої держави. В Україні, Казахстані, Узбекистані, Білорусі з різною мірою силою і в різних формах є нездорові тенденції колишнього Радянського Союзу, що насправді зближує ці країни з нинішньою РФ за типом управління і ставлення до людини. Це все говорить про те, що поділ, як і єдність, не дає позитивного плода — необхідно перетворення.
Важко сказати, якими могли бути інші сценарії, крім підписання Біловезьких угод. Я не люблю говорити в умовному способі, але можливості для побудови більш вільного союзу були. Навіть у свій час, в 1989 році, я і двоє моїх друзів запропонували певну модель перевлаштування території СРСР в демократичну федеративну державу. Вона була опублікована в журналі, який тоді називався "Робочий клас і сучасний світ", але не привернула увагу, тому що домінувала концепція Горбачова "сильний центр - сильні республіки", абсолютно абсурдна, тому що сильним може бути тільки одне з двох.
Чого я в 1989 році не міг врахувати, тому що просто цього не розумів, — неймовірно зруйноване морально-духовне єство народів Росії. Будувати будь-яку політичну систему можна тільки з більш-менш здоровим народом. На жаль, виявилося, що практично всі народи СРСР хворі — це показали численні конфлікти. Після 70 років тоталітарної диктатури, знищення величезної кількості людей при дуже великих претензіях народів один до одного навряд чи міг бути інший сценарій, крім того, що здійснився.
Народи СРСР різною мірою були близькі до кровопролиття. Десь міжнаціональний антагонізм був дуже сильний. Як ви пам'ятаєте, перше кровопролиття сталося у Ферганській долині в 1986 році. І в 1988 році воно трапилося в Закавказзі в конфлікті між вірменами і азербайджанцями. Де відносини були напруженими, кровопролиття відбувалося практично автоматично після відходу радянських військ. Але між українцями, росіянами та білорусами такого антагонізму не було. Могли бути різні сценарії, але я не думаю, що югославський сценарій на всій території Радянського Союзу був би можливий. У силу того, що у нас немає тієї суми спогадів про минуле батьків і дідів, взаємної ненависті - не політичної, а національної, яка була в Югославії. Але, звичайно, масштаб кровопролиття міг бути набагато більше.
Радянський Союз був імперією. Сталін і Молотов не приховували своїх імперських амбіцій і симпатій. Причому Сталін відчував себе спадкоємцем руських царів. Зараз, мабуть, Путін і його оточення переживають загальний імперський комплекс, і ідеалом для них є саме Сталін, тому що за духом вони радянські люди в імперсько-націоналістичному сенсі, а не люди дореволюційної Росії. Це той же абсолютно бездуховний, цинічний політичний дискурс, набагато більш жорстокий, ніж дореволюційний. І це саме імперіалізм: бажання величі, прагнення бути нарівні з США...
Ці дивні думки зараз, мабуть, сильні серед кремлівської еліти. Народ відчуває ще й ностальгію по своєму особистому минулому. Причому не тільки в Росії. Мені доводиться багато говорити з людьми, зокрема українцями, які з тих чи інших причин опинилися в Росії, людьми з Середньої Азії, Закавказзя. І ностальгію по Радянському Союзу висловлюють дуже багато. Ідеологічний момент їх не хвилює, диктатура забута, злидні радянські, природно, теж забуті, а от відчуття, що ми були разом, збереглося. Адже вони зараз приїхали в Росію і хотіли б туди приїхати не як в іншу країну, а як у частину власної держави. Ностальгічні почуття є. У частини росіян вони пов'язані ще й з імперською амбіцією, але далеко не у всіх, мені здається. Фантомний біль загиблої імперії — загальна якість. Вона була властива і німцям: бажання відродити колонії було однією з ідей Гітлера. Вона зараз властива і англійцям, які не хочуть відродити імперію, але згадують про колишню велич. Усі пам'ятники колишньої імперської величі XIX століття красуються на головних площах Лондона. Тож ця ностальгія у світі всюди.
