Європейські санкції, накладені на Росію за вторгнення в Україну, занадто слабкі, а США роблять недостатньо для того, аби змусити Путіна забратися геть з України. У свою чергу, президент Володимир Зеленський часто йде на небезпечні поступки російській стороні, які лише зміцнюють юридичну позицію агресора. Про це в другій частині свого інтерв'ю "Апострофу" розповіла АРІЯНА ҐІЦЬ, незалежний політичний аналітик, юридичний представник Ради з етики досліджень Університету Макмастера, аналітик уряду провінції Онтаріо (Канада), у минулому – автор й керівник правових досліджень Carswell Legal Solutions/Thomson.
Читайте першу частину інтерв'ю з Аріаною Гіць: Катастрофа МАУ показала, що Захід не довіряє Києву - канадський аналітик
- Минулий рік позначився багатьма політичними зрушеннями, зокрема, пройшли вибори і змінилися лідери головних інституцій Європейського союзу. Як ви вважаєте, у 2020 році Україна знайде більшу підтримку серед своїх західних партнерів?
- Багато хто сподівався, що зміна лідерів в ЄС – зокрема призначення Жозепа Борелля замість Федеріки Могеріні на посаду Верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки - призведе до стійкішого спротиву російській агресії проти ЄС та його країн-членів, а також до більш рішучих дій, аби випроводити Росію з України.
Боюся, що цей оптимізм перебільшений.
По-перше, абсолютно ясно, що ЄС не має жодного наміру брати безпосередню участь в заходах щодо припинення незаконної війни Росії проти України. Вона триває майже 6 років, а Євросоюз продовжує використовувати евфемізми на кшталт "все більш агресивна російська зовнішня політика" або "конфлікт в Україні" для позначення в своїх офіційних документах російської війни проти України.
Політичні заяви, які нещодавно зробила Єврокомісія, показали, що ЄС буде покладатися у першу чергу на ОБСЄ та німецько-французьке посередництво для вирішення питання російської агресії проти України.
На жаль, ЄС, схоже, не має жодного наміру ставитися до російської агресії як до основної загрози безпеці в регіоні. Влада Європейського Союзу не має жодних планів використовувати стосовно України механізми, які вона зараз використовує у конфліктних регіонах Африки та Близького Сходу.
Тим не менш, Україна може розраховувати на фінансову підтримку реформ, які відбуваються за сприяння програми Східного Партнерства та в рамках Угоди по асоціацію України та ЄС. Втім варто радше скептично ставитися до цих реформ з огляду на те, як багато вони можуть досягнути в питанні протистояння російській агресії.
По-друге, Україна, як і всі країни, включені в політику Східного сусідства, не знаходиться високо серед політичних пріоритетів Євросоюзу. Нова Єврокомісія фокусується на Африці, де ЄС намагається протидіяти виклику підвищення активності Китаю, та на Західних Балканах, бо це прямо стосується політики розширення ЄС. То ж можемо очікувати, що низька пріоритетність проблематики Східної Європи для ЄС створить нове вікно можливостей для Росії.
По-третє, я скептично ставлюся до можливості посилення контрзаходів щодо Росії, хоча Єврокомісія й оголосила, що вона захищатиме ЄС від "зовнішнього втручання" і заприсяглася "покращити й осучаснити заснований на праві глобальний порядок". На жаль, ми дуже чітко бачимо тренд до "нормалізації відносин" із Росією, який просувають різні країни Європи, зокрема Франція.
- Які перспективи ви бачите в Нормандському форматі стосовно припинення війни з Росією? Чи Україна наблизиться до її завершення?
- Лідери ЄС продовжують бачити німецько-французьке посередництво як один із головних шляхів боротьби із російською агресією. Проте, очевидним і незаперечним фактом є те, що Росія веде війну проти України майже повні 6 років. І це все, що треба знати про ефективність формату переговорів з Кремлем.
Мусимо визнати, що Захід не вжив достатніх заходів, аби не лишити Путіну жодного іншого вибору, окрім як піти з України. Росія не отримала переконливих стимулів робити поступки бодай у чомусь. Санкційний режим дуже слабкий. Він абсолютно не відповідає важкості порушень міжнародного права з боку Росії. Жоден уряд чи міжнародна організація навіть не визнали офіційно Росію державою-агресором, яка веде міждержавну війну проти України. Як наслідок, Кремль досі зберігає право вето в Радбезі ООН та ОБСЄ, що робить міжнародну спільноту неспроможною вжити ефективних заходів для вигнання Путіна з України. (Що казати — в цей момент Росія має друге за чисельністю представництво в спостережній місії ОБСЄ в Донбасі! Агресор спостерігає за собою!) Українці повинні кричати на кожному розі про гігантський провал Заходу щодо визнання правди про війну з Росією. Однак, українці дуже бояться завдати шкоди хиткому проукраїнському альянсу на Заході, тож правду принесли у жертву в обмін на західні напівзаходи підтримки.
- Європейські експерти, натомість, відзначають, що саме за сприяння Ангели Меркель досі тримаються санкції. А заяви Емманюеля Макрона про НАТО, скажімо, називають лише заграванням із французькими правими.
- Роль Німеччини та Франції в якості посередників викликають щоразу більше питань. Обидві країни були головними рушіями ідеї повернення Росії до ПАРЄ. Німеччина будує газогін "Північний потік-2", який прямо підриває роль України як країни-транзитера й підставляє її під всі можливі безпекові ризики з боку Росії. Франція відкрито прагне до політики "нормалізації" відносин із Кремлем. Макрон обіцяє вкласти мільярди інвестицій в керовану мафією Росію, а не у реформовану Україну. Ось вам і чіткий сигнал для українських проєвропейських реформаторів. Берлін і Париж віддають перевагу realpolitik, а не принципам. В результаті, ми бачимо поновлення спроб зобразити війну з Росією як внутрішню проблему України.
- Тобто, у Нормандського формату взагалі немає ефективного майбутнього?
- Зважаючи на все це, стає ясно, що, скоріш за все, Нормандський формат принесе більше результатів, лише якщо Україна погодиться на більше поступок. Фактично, саме завдяки готовності президента України Володимира Зеленського йти на поступки Росії й було відновлено Нормандський формат. Невдовзі ми переконаємось, як далеко дозволить зайти по цій дорозі Володимиру Зеленському українське суспільство. Крок за кроком Росія вичавлює дрібні поступки із України, таким чином істотно змінюючи загальну картину. Українцям варто хвилюватися, що до кінця жовтня 2020 року Мінські угоди можуть бути імплементовані, до значної міри на умовах Росії. Можна очікувати, що після виборів на окупованому Росією Донбасі, Україну залишать розбиратися із загрозами з боку Кремля практично самотужки, оскільки всі суттєві санкції ЄС прив'язані до імплементації Мінських угод.
Треба пам'ятати, що Україна не здатна самотужки закінчити війну, яку проти неї веде Росія. У декого, схоже, є серйозні проблеми із розумінням цієї простої концепції. Тож варто очікувати, що після імплементації "Мінська" Росія продовжить свої намагання підірвати суверенітет України.
- Що ви думаєте про недавній обмін полоненими між Україною та Росією?
- Українці, які воюють з Росією, готові жертвувати своїми життями за свободу і незалежність своєї країни. Поступки Зеленського щодо обміну полоненими принесли перевагу Росії з політичної та юридичної точок зору, і підірвали ключові позиції України.
- На вашу думку, якого найбільш цінного полоненого відпустив на волю Київ?
- До прикладу, під час першого обміну полоненими влітку 2019-го Зеленський звільнив Володимира Цемаха – одного з основних підозрюваних у збитті Росією пасажирського рейсу МН17. Недавно, Цемах подав позов проти України та Нідерландів до Європейського суду з прав людини через неналежне поводження. Звільнення Цемаха напряму допомогло Росії з юридичної та політичної точки зору у її спробі відмежуватися від збиття МН17. Тепер міжнародні прокурори не можуть допитати одного із ключових підозрюваних, свідчення якого могли б пролити світло на роль Росії у збитті літака.
Під час останнього обміну полоненими, Зеленський звільнив громадянина Росії, який воював проти України на Донбасі, Руслана Гаджієва. Його справа входить до доказової бази, якою Україна доводить факт російської агресії у Міжнародному суді ООН. Зрозуміло, що тепер Гаджієв ніколи не дасть свідчень перед суддями в Гаазі.
- Щось подібне говорили і про повернення полонених моряків...
- Погодившись включити 24 українських моряків, викрадених і незаконно ув'язнених Росією, в обмін полоненими, Володимир Зеленський, насправді, допоміг Росії зіскочити із гачка нових міжнародних санкцій.
Міжнародний морський трибунал визнав Росію порушницею міжнародного права й зобов'язав її звільнити українських моряків без будь-яких умов. Багато урядів і міжнародних організацій засудили відкритий напад росіян на українські судна. Тож, коли Зеленський погодився зробити українських моряків частиною обміну полоненими, то він дозволив Росії зімітувати виконання розпорядження Міжнародного трибуналу. Це також допомогло Путіну зберегти обличчя, завдяки чому Росія не просто зберегла свою юридичну позицію щодо цього питання, а й використала моряків як ставку у торгах.
Нагадаю, російський судовий процес над українськими моряками триває, він просто відбувається заочно, тому що для Росії дуже важливо обґрунтувати свої дії в Керченській протоці як правомірні.
- Під час останнього обміну полоненими суспільство розділилося. Багато хто, в тому числі і колишні учасники АТО, дякували Зеленському за повернення наших героїв. Інші обурювалися, що обмін був нерівноцінним і Україна заплатила задорого. Яка ваша думка?
- Росія отримала пряму вигоду від звільнення п'ятьох "беркутівців", обвинувачених у справі про розстріл протестувальників на Майдані. Кремль завжди стверджував, що Майдан був "кривавим державним переворотом, який усунув легітимний уряд", а агресію проти України виправдовував потребою "відновлення конституційного порядку".
З точки зору Москви, "беркутівці" – це "герої", які захищали "легітимний уряд" проти "ультра-радикальних нацистів". Багато працівників колишнього "Беркута" утекли до Росії після Майдану, аби уникнути кримінального переслідування в Україні, і їх там тепло зустріли.
Відпустивши "беркутівців", український уряд зірвав дуже складні в юридичному сенсі кримінальні справи, які вибудовувала прокуратура протягом шести років.
- Повернімося до міжнародної політики. Як ви могли б описати відносини між США та Україною?
- За шість років від початку російської агресії українсько-американські відносини пройшли шлях від практики постійного зсовування "червоних ліній" за Барака Обами і його відмови від надання Україні озброєння в 2014 році, до трампівського саботажу надання Конгресом військової допомоги Києву, і, зрештою, до дозволу Україні купувати американське летальне озброєння. Хоча, звісно, американські "Джавеліни" були б куди корисніші на полі бою на Донбасі у 2014 році, ніж зараз. Втрачено багато часу, за який можна було б посилити обороноздатність України.
Таке повільне просування у зміненні ставлення американських політиків до української обороноздатності розкриває багато потворних речей в американській політиці. Найбільш разюче – спроба отримувати вигоду від жертви російської агресії, що суперечить усім принципам, які США публічно обстоюють. Коли у Вашингтоні неправомірно тиснули на Порошенка – це було неправильно, і також неправильно, що такий же підхід застосовували до Зеленського.
- Яка допомога була б для України найбільш ефективною з боку Вашингтона?
- Визнати Росію країною-агресором, яка веде міждержавну війну проти України й підтримує тероризм, – ось що можуть зробити американці, аби допомогти Києву, і я щиро сподіваюся, що вони це зроблять. Також США повинні нарешті виконати свої зобов'язання щодо Будапештського меморандуму, та внести резолюцію до ООН з приводу міжнародних заходів, які б примусили Росію припинити війну проти України без будь яких умов, і змусили Москву вивести свої війська із усіх окупованих територій.
- Як ви можете описати відносини України та Канади? Володимир Зеленський минулого року відвідував вашу країну. Також прем'єр міністр Канади підтримав Київ, передавши звіти розвідки про збиття українського літака під Тегераном.
- Канада лишається найбільш надійним партнером України протягом 6 років російської агресії. Канада значною мірою сприяє міжнародним зусиллям для протидії російській агресії. Я підозрюю, що більшість українців насправді не знають, наскільки великою є ця допомога.
Наш уряд відданий підтримці міжнародного санкційного режиму проти Росії. Канада зіграла провідну роль у хвилі міжнародних санкцій після нападу Росії на українські судна в Керченській протоці. Очільники Канади надають Україні необхідну допомогу на міжнародних майданчиках, зокрема G7. Також бере участь у спеціальній моніторинговій місії ОБСЄ на Донбасі.
Канада – посідає п'яте місце серед найбільших донорів України. Наш уряд вклав $152.3 млн у 18 проектів.
Канада – одна з небагатьох західних країн, які допомагають Україні у підвищенні обороноздатності від російської агресії. Можливо, ви пам'ятаєте, як у лютому минулого року міністр оборони Канади Харджіт Саджан дуже чітко заявив: "Канада надійно стоїть опліч України, і ми віддані захисту нашого близького друга та союзника від російської агресії". Канадське Міністерство національної оборони допомагає Збройним Силам України в рамках програми тактичних тренувань UNIFIER та стратегічних консультацій щодо інституційних реформ для досягнення сумісності з НАТО. Канада також надсилає не летальну військову техніку, і з 2017 року дозволила Україні придбати певні летальні види озброєння, наприклад, снайперські гвинтівки. Двостороння домовленість про оборонну співпрацю відкрила нові можливості для взаємної співпраці у галузі оборонних досліджень, розробок та виробництва
Канада надає фінансову допомогу та підтримку для подальшої реформи національної поліції України, судової реформи, вдосконалення механізмів боротьби з корупцією та захисту свідків.
Канада також надає значну гуманітарну допомогу українському народові. Важливо підкреслити допомогу української діаспори, яка активно і щедро допомагає Україні з різних питань з початку російської війни. Я впевнена, що ви чули про місії канадських волонтерів-медиків, які приїжджають в Україну, щоб оперувати українських військових, поранених у війні, та навчати українських лікарів.
Більше того, Угода про вільну торгівлю між Канадою та Україною, яка набула чинності в 2017 році, відкрила нові можливості для українського бізнесу.
- Я знаю, що в канадському уряді відбулися деякі зміни. Чи не вплине це на ставлення до України?
- Христя Фріланд, колишній міністр закордонних справ Канади, запровадила і просувала багато цих ініціатив. Після федеральних виборів цю посаду зайняв Франсуа-Філіп Шампань і спостерігається деяке занепокоєння, чи надаватиме він такий же рівень підтримки Україні. Наразі, втім, не було жодних ознак великих змін. Прем'єр-міністр Джастін Трюдо у мандаті на зовнішню політику, наказує Міністерству закордонних справ продовжувати співпрацю з Україною в рамках існуючих програм військового співробітництва. Важливо, що уряд Ліберальної партії також пообіцяв посилити міжнародні інститути, такі як Міжнародний кримінальний суд, та підтримувати міжнародне право. Така політика опосередковано зіграє на боці України в правовій та дипломатичній битві проти Росії.
Однак я закликаю український уряд не сприймати підтримку Канади як належне. Канада підтримує Україну, оскільки ми прагнемо підтримувати демократію, права і свободи людини, та міжнародне право у всьому світі.
- Якими ви бачите стосунки нового українського президента і канадських очільників держави?
- Наразі дещо зарано говорити, які стосунки матиме Канада із Володимиром Зеленським. Йому потрібно реальними вчинками продемонструвати, що реформістський образ, який йому малювали лобісти, відповідає дійсності.
Втім, як ми бачимо, Зеленський ще не позбувся впливу олігархів, крім того, він робить небезпечні поступки Москві.
Я не думаю, що наш уряд чи канадські українські організації будуть занадто довго ігнорувати цю ситуацію. Зверніть увагу, що Канада виступила дуже рішуче проти запропонованої Зеленським реформи Верховного суду України, яка підриває верховенство права в Україні.Також зовсім нещодавно Канада, разом із Німеччиною та Швецією, гостро розкритикувала законопроект Зеленського про зміни до Конституції щодо децентралізації влади, позаяк пропоновані зміни б'ють по демократії в Україні.
Тож, насправді, на відносини між Канадою та Україною впливатиме те, як український уряд демонструватиме свою прихильність до демократичних цінностей на практиці, а не порожньою риторикою.
