Виступаючи на засіданні Генеральної асамблеї ООН, президент України Петро Порошенко заявив про необхідність реформування Ради безпеки ООН. За його словами, потрібно призупиняти права вето в Радбезі ООН для країни-учасниці збройних конфліктів. Як пояснив "Апострофу" український дипломат, голова правління Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Василь Філіпчук, пропозиція глави української держави правильна, але запізніла. Україна мала можливість позбавити Росію права вето при розгляді ситуації на Донбасі навіть в рамках нинішнього Статуту ООН, але до прийняття резолюції Радбезу щодо Мінських угод. Сьогодні ж шанси досягти даної мети є примарними.
Право вето стало привілеєм країн-переможців у Другій світовій війні (СРСР, США, Китай, Велика Британія, Франція) і давало можливість кожній з них заблокувати будь-яку резолюцію Ради безпеки ООН (РБ ООН). Так, протягом 1946-2015 років за допомогою право вето було заблоковано 193 резолюції РБ ООН. Лише у 26 випадків цим правом скористалося дві чи більше держав. У багатьох випадках, якщо не у переважній їх більшості, США та СРСР/Росія вдавалися до права вето виключно лише виходячи з національних інтересів, тобто суто з "егоїстичних" мотивів. Фактично, п’ятірка постійних членів Радбезу отримали у формі права вето таку собі "ліцензію на вбивство", можливість порушувати міжнародне право навіть за допомогою зброї і нападу на суверенні країни – і не нести за це жодної відповідальності. І принаймні дві з п’яти країн – членів РБ активно користались цією "ліцензією" після завершення "холодної війни". Спочатку США дозволили собі розбомбити Югославію і Ірак, а потім Росія - Грузію і Україну. Зараз нарешті ці дві країни трошки порозумілись між собою - і замість відновлення верховенства права у міжнародних відносинах вже спільно бомблять Сирію. Що ж робити іншим, які не мають цієї "ліцензії" на вбивство, чи, як у випадку з Україною, самі стають прямою жертвою цинічної, нахабної і безкарної агресії? Відповідь очевидна.
Питання скасування права вето в РБ ООН час від часу піднімалося в контексті розмов щодо реформування системи ООН. З кінця 1990-х рр. було запропоновано низку ініціатив щодо підвищення ефективності ООН у запобіганні та врегулюванні конфліктів. Один із варіантів — це взагалі відмовитись від права вето як пережитку "холодної війни". Але проблема полягає в тому, що право вето закріплене в статуті ООН, і для того, щоб від нього відмовитись, потрібні зміни до статуту ООН. А будь-які зміни до статуту мають бути підписані й в обов’язковому порядку ратифіковані п’ятьма постійними членами РБ ООН. Якщо навіть один з них не підпише, або підпише, але не ратифікує, то жодної зміни до статуту ООН внести неможливо. Але є і багато інших варіантів – замінити право вето однієї країни на "подвійне" вето. Це означає, що якщо якась одна країна запроваджує вето, то воно вважається недійсним до тих пір, поки його не підтримає ще мінімум один з постійних членів РБ. Інший варіант – визначити коло питань, щодо яких право вето не може застосовуватися – як, наприклад, грубі порушення міжнародного права, масові злодіяння проти людства тощо.
Однак через відсутність політичної волі ці ідеї все ще залишаються ідеями, у той час як полум’я війн забирає нові і нові жертви. Війна досягла і центру Європи – України, яка має прямі безпекові гарантії з боку усіх п’яти країн – постійних членів РБ ООН. Але замість захисту і покарання агресора українцям було запропоновано телевізійні шоу з "пікіровками" російського і американського постпредів. Жодних дієвих рішень для виконання своєї головної мети – захисту миру і безпеки у світі, недопущення чи покарання агресора, як це зафіксовано у статуті організації, Рада безпеки так і не прийняла.
Чи є способи обійти право вето країни агресора? Так, принаймні декілька з них Україна точно могла використати, але раніше. Зокрема, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 377А "Об’єднані заради миру" передбачає, що у випадку нездатності РБ ООН з огляду на використання окремими постійними членами свого права вето виконати свою головну місію – захистити міжнародний мир і безпеку, відповідне рішення може прийняти Генеральна асамблея ООН, включно із застосуванням санкцій щодо агресора чи використанням військової сили. Головною умовою для використання даної Резолюції є наявність фактів неспроможності (!!!) РБ ООН прийняти рішення щодо захисту миру та безпеки.
За останні 66 років дана Резолюція використовувалась 10 разів, внаслідок чого скликалась Надзвичайна Спеціальна сесія (НСС) ГА ООН, було навіть прийнято рішення щодо створення миротворчого контингенту ООН. Шанси на прийняття такого рішення ООН щодо покарання РФ у 2014 – на початку 2015 року були дуже високими. Але після 17 лютого 2015 року вони стали мізерними, оскільки у той день РБ прийняла Резолюцію 2202, якою "узаконила" Мінські домовленості. А отже, з цього дня звинувачувати РБ ООН у нездатності прийняти рішення щодо конфлікту в Україні і покарання агресора рішенням надзвичайної сесії Генасамблеї ООН стало неможливим. Саме бажанням Росії уникнути можливості використання Резолюції "Об’єднані заради миру" і можна пояснити поспішність, з якою було прийнято Резолюцію РБ ООН щодо Мінських домовленостей. Однак зрозуміти, чим були продиктовані небажання української дипломатії застосувати Резолюцію "Об’єднані заради миру" і згода з прийняттям резолюції РБ ООН 2202, окрім як непрофесіоналізмом чи підігріванням агресору під прикриттям антиросійської риторики, поки що неможливо.
Тепер від України Радбез ООН вимагатиме виконання Мінських домовленостей, за якими Росія взагалі не є стороною конфлікту, а отже - не може бути покарана.
У цій ситуації очевидно, що треба змінити порядок денний переговорного процесу – наприклад, жорсткою вимогою включення туди питання Криму, яке ігнорується Мінськими домовленостями. Для нас Крим не менш важливий ніж Донбас, адже безпека неподільна. Не може бути спокою і миру в Європі, якщо агресор анексував воєнною силою територію іншої країни. Тому потрібно поставити на розгляд РБ ООН декілька резолюцій щодо Криму, а після застосування російського вето – винести питання на розгляд Генасамблеї ООН і прийняти відповідну резолюцію там щодо примусу агресора до миру.
Ключовим тут має бути прийняття будь-якого політичного документу Генасамблеї, де Росія буде класифікована як агресор, сторона конфлікту. Це відкриє можливості для застосування статті 27 статуту ООН, за якою сторона, що бере участь у конфлікті, повинна (тобто зобов’язана!) утриматись від голосування. Визначення саме ОРДЛО, а не РФ стороною конфлікту у Мінських домовленостях, є найбільшою поразкою дипломатії під керівництвом Петра Порошенка. Помилкою, яка дорого коштуватиме майбутній Україні, якщо не вдасться у іншому документі класифікувати Росію як стороною конфлікту.
Якщо ж вдасться досягти прийняття навіть декларативного документу надзвичайною сесією ГА ООН щодо російської агресії та запровадження санкцій (навіть дуже слабких) чи інших засобів примусового характеру щодо РФ, то одразу можна і використати іншу, п’яту статтю статуту ООН, за якою призупиняються права і привілеї члена ООН країни, до якої використовуються примусові засоби ООН. У випадку Росії таким чином буде призупинено її право вето.
Абсолютно реалістичний шлях. Правда, якщо для того, щоб зрозуміти необхідність роботи над обмеженням російського права вето, нинішній українській владі знадобилось два з половиною роки, то скільки знадобиться для описаного вище сценарію, важко передбачити. Тим часом перемир’я на лінії контакту виносить на порядок денний мирного врегулювання в Україні зовсім інші питання. Світ сьогодні вже не чекає від нас інноваційних ідей щодо позбавлення Росії права вето чи реформи ООН. Світ чекає прийняття нової Конституції, амністії терористам та їх легітимізації шляхом проведення там виборів. Світ чекає цього не тому, що він хороший чи поганий, підтримує не Україну, а Росію, чи навпаки. Світ чекає на це, бо ми самі погодились з таким сценарієм врегулювання у Мінську 12 лютого 2015 року і дозволили такому сценарію отримати статус резолюції Радбезу ООН. Тому трошки запізно вже говорити про "призупинення права вето в Радбезі ООН для країни-учасниці збройних конфліктів". Треба провести широке суспільне обговорення щодо того, що нам робити з конституційними змінами/амністією/виборами, отримати хоча би якийсь консенсус з даного питання, прийняти якесь невибухове рішення, яке дозволить нам показати прогрес у виконанні Мінських домовленостей – і тоді вже говорити про російське право вето.
Україна як жертва російської агресії з перших днів війни повинна була бути флагманом роботи над визнанням Росії агресором, обмеженням її права вето і реформи ООН у цілому. Втім, краще пізніше, аніж ніколи.
