Попри перемир'я, Нагірний Карабах залишається однією з найгарячіших точок на мапі колишнього Радянського Союзу. Чи варто говорити про довгострокове припинення бойових дій, чи перемогла Росія і наскільки насправді ефективно працює її дипломатія, "Апострофу" розповів дипломат, представник України в Місії ОБСЄ в Нагірному Карабаху (1997-1998, 2004-2006), Посол України в Ірані (2010- 2014 року) Олександр САМАРСЬКИЙ.
Близько двох місяців назад Азербайджан здобув неочікувано швидку й переконливу перемогу над Вірменією у Другій Карабаській війні. Вона, як відомо, завершилася 10 листопада підписанням, за ініціативи Москви, президентами Азербайджану, Росії та прем'єр-міністром Вірменії заяви про повне припинення вогню та всіх військових дій у зоні нагірно-карабаського конфлікту.
Доволі значна частина експертів розглядає підсумки війни як значну зовнішньополітичну перемогу РФ. Адже Росія, на їхню думку, проявила себе як потужний зовнішньополітичний гравець та ефективний менеджер із врегулювання конфліктів, який спромігся забезпечити припинення вогню, посилити впливовість у регіоні, а також залежність від себе не лише Вірменії, але й Азербайджану, з огляду на розміщення відтепер на його території російського військового контингенту.
У контексті вказаних вище оцінок часто також відзначається високий професіоналізм і продуманість зовнішньополітичних кроків Росії, яка підготувавшись, зробила свій хід саме тоді, коли їй було це найбільш вигідно та потрібно, за рахунок чого, власне, й досягла позитивних для себе результатів.
Однак більш прискіпливий аналіз ситуації показує: левова частка таких висновків є або чисто пропагандистськими заявами або банальним непорозумінням, побудованим на розгляді окремих, висмикнутих із загального контексту складових дипломатичної активності Росії та наслідків для неї Другої Карабаської війни. Насправді ж, ситуація є прямо протилежною. Більше того, вона слугує чітким однозначним індикатором занепаду Росії як впливового ще у недалекому минулому зовнішньополітичного гравця, насамперед, на пострадянському просторі.
Для ілюстрації достовірності такого висновку, а також спростування тез про Росію як ефективного менеджера із врегулювання конфліктів та отримання нею значної зовнішньополітичної перемоги у підсумку війни, розглянемо комплекс основних питань, які порушуються в аналітичних викладках. І почнемо з посередницьких зусиль Москви.
Посередницькі зусилля чи псевдомиротворчість?
Поза всяким сумнівом, зусилля Москви щодо припинення вогню сприяли зупинці кровопролиття у Другій Карабаській війні, що зберегло життя, ймовірно, сотням військових з обох сторін.
Водночас підписана за ініціативи Москви заява трьох президентів стосується виключно питання припинення вогню. Про жодне встановлення повноцінного та сталого миру між Азербайджаном і Вірменією не йдеться. Позиції сторін щодо статусу Нагірного Карабаху залишаються непримиренними і взаємовиключними, попри десятиріччя перемовин за посередницької участі тієї ж Москви, а також інших держав – членів Мінської групи ОБСЄ, на яку міжнародним співтовариством безпосередньо і покладене посередництво у врегулюванні конфлікту у Нагірному Карабаху. Компромісу у цій справі знайдено не було і у середньостроковій перспективі його досягнення не проглядається.
З огляду на відсутність компромісу, поновлення повномасштабних воєнних дій у майбутньому виглядає достатньо ймовірним. Відповідно, досягнуте перемир’я може стати, грубо кажучи, лише тимчасовою перервою між другим і майбутнім третім раундами азербайджано-вірменського двобою. Її тривалість малопередбачувана. Нагадаю, попередня пауза "між першим і другим раундами" тривала майже 30 років, а локальних сутичок за цей час, мабуть, і не порахувати.
Міцність досягнутих домовленостей є також проблемною. Насамперед, підписана трьома президентами заява є, з точки зору міжнародної практики, політично, а не юридично зобов’язуючим документом, оскільки не ратифікувалася парламентами держав-підписантів. Тобто її виконання ґрунтується, насамперед, на добрій волі президентів, а от самі країни жодних міжнародно-правових зобов’язань за ними не несуть. Тому, мабуть, і не дивно, що на сьогодні відомо вже про щонайменше чотири випадки порушення режиму припинення вогню (26 листопада, 8, 12 та 27 грудня). І це попри факт розміщення на цей час на лінії зіткнень російського військового контингенту.
Локальні сутички за участю диверсійних груп обох сторін та із втратами серед військових і цивільного населення, швидше за все, продовжаться. Передумовою їхньої інтенсифікації є, з одного боку, стабілізація внутрішньополітичної ситуації у Вірменії, коли вона більш-менш оговтається від поразки, а з іншого, – остаточне взяття Баку під свій контроль нової лінії державного азербайджано-вірменського кордону та повноцінне облаштування на ньому зі свого боку. Ймовірно, що Азербайджан як держава-переможець досить довільно та примусово проведе нову лінію кордону на місцевості, що автоматично з часом потягне за собою реакцію вірменської сторони у формі, зокрема, вже згаданих диверсійних операцій на цих територіях. Тим більше, що про жодне розміщення тут миротворчого контингенту поки що не йдеться у принципі. Певним обмежуючим чинником для дій азербайджанської сторони на вірменській території є хіба те, що остання теоретично знаходиться під захистом ОДКБ (читай - Москви). Однак навіть у такому разі все впиратиметься у доказову базу стосовно авторства диверсійних дій, що не є простою справою.
Таким чином, як бачимо, миротворчі зусилля Росії, що посприяли припиненню масштабних бойових дій та пов’язаного з ними кровопролиття, не призвели до встановлення у регіоні конфлікту повноцінного миру і не є, з цієї точки зору, повною мірою результативними.
Утім, багато експертів вважають, що Росія і не прагне досягти такого миру. Це не було і не є її метою. Навпаки, російська політика полягає у недопущенні остаточного врегулювання карабаського конфлікту. Адже збереження його у малоактивному стані дозволяє Москві тримати у напрузі обидві конфліктуючі сторони та просувати свої інтереси у відносинах із кожною з них на двосторонній основі. Більше того, деякі експерти, включаючи російських, зокрема, Андрій Піонтковський, вважають, що саме Росія у недалекому минулому, коли Азербайджан і Вірменія були особливо близькими до підписання повноцінної мирної угоди, тричі зривала це своїми провокаціями.
Така псевдомиротворчість не є для Росії чимось новим чи незвичним. Навпаки, вона – невід’ємний елемент одного із стратегічних напрямків зовнішньої політики РФ, так би мовити, суто російський варіант "менеджменту конфліктів". Вказана стратегія наполегливо і послідовно реалізувалася Москвою з часу розпаду Радянського Союзу. Її суть полягає у формуванні т.зв. "поясу нестабільності" по периметру свого кордону на територіях нових пострадянських держав шляхом провокування міжетнічних конфліктів, а потім – максимально тривалого підтримання їх у безпечному для самої Росії малоактивному, "замороженому" стані завдяки, у т.ч. своєму посередництву. Наявність таких конфліктів разом з посередництвом надавало Москві додаткові можливості для перерозподілу на свою користь балансу у відносинах з такими країни. Реалізація цієї стратегії в останні роки загалом продовжується, що засвідчує не лише Донбас, але й нещодавні заяви російських політиків щодо територіальних претензій до Казахстану.
Шантаж Москви
Опосередкованим свідченням псевдомиротворчого характеру посередницьких зусиль Москви у Другій Карабаській війні є той факт, що жодна із двох воюючих країн не співала Росії дифірамбів за просування миру в регіоні, хіба що, зціпивши зуби, протокольно констатувала її роль у досягненні перемир’я. І це зрозуміло.
Азербайджан у ході війни, схоже, мав можливість, попри ймовірні нові втрати зі свого боку, взяти під контроль весь Нагірний Карабах. Адже очевидно, що жодних реальних можливостей для супротиву азербайджанському наступу Єреван не мав. Росія ж зі своїми мирними ініціативами цьому, так виходить, перешкодила. Яким чином Москва «переконала» Баку зупинити наступ, достеменно невідомо. Ймовірно, як це зазначається різними експертами, шляхом шантажу, а саме через погрози дестабілізувати ситуацію на півночі цієї країни, у прикордонних з РФ регіонах.
Що стосується Вірменії, то зупинивши наступ Азербайджану, Росія допомогла їй хоча б частково зберегти за вірменами їхній національний символ – Нагірний Карабах. Однак при цьому Москва демонстративно ухилилася від реальної підтримки Єревана як союзника по ОДКБ. Принаймні, цю допомогу і близько не можна порівнювати з тими матеріально-технічними "вливаннями", які Росія робить в окуповані райони Донбасу.
Причини не надто активного посередницького втручання Москви у конфлікт заради підтримки свого вірменського союзника лежать на поверхні і пов’язані з певними особистісними мотивами. В їхній основі – категоричне несприйняття кремлівською верхівкою і особисто Володимиром Путіним змін влади революційним шляхом, а також скільки-небудь незалежної поведінки лідерів країн СНД. Відповідно, Росія й спробувала скористатися моментом для помсти Вірменії загалом за попередній революційний шлях усунення від влади "карабаського" клану (нагадаю, що свого часу останній був приведений до влади Москвою через терористичний акт з розстрілом у парламенті тодішніх лідерів Вірменії), а особисто Пашиняну – за певну прозахідну орієнтацію і недостатньо шанобливе та уклінне ставлення безпосередньо до Путіна.
Ще одним аргументом на користь сумнівів щодо дійсно миротворчих цілей посередницьких зусиль Росії може слугувати факт повного ігнорування Москвою згаданої раніше Мінської групи ОБСЄ, в якій вона до того ж є співголовою. На сьогодні невідомо про будь-які спроби Росії залучити до переговорів у якості посередників інших двох співголів (США та Франція). Тобто ця активність носила яскраво виражений сепаратний характер та реалізувалась у піку існуючим механізмам ОБСЄ заради, так виходить, отримання у подальшому монопольного контролю над перебігом врегулювання конфлікту та його сторонами.
Крім того, врахуймо, що російський військовий контингент, розміщений відповідно до заяви президентів на лінії зіткнення на території Азербайджану, з точки зору міжнародної практики не є, власне, миротворчим. Він вводився без будь-яких рішень міжнародних організацій, які несуть відповідальність за безпекову ситуацію у регіоні конфлікту, і є мононаціональним (представлений військовими лише однієї держави) за складом. Іншими словами, цей контингент спокійно можна визнати окупаційним. І шанси вже у недалекому майбутньому отримати саме таку офіційну міжнародну кваліфікацію у нього не такі вже й малі. Особливо, якщо врахувати вищезгаданий політичний, а не юридично-зобов’язуючий характер документа, на підставі якого вводився російський військовий контингент.
Як бачимо, мета посередницького втручання Росії у війну взагалі нівелює його миротворчу цінність. Інакше кажучи, російські "миротворчі зусилля" не мали нічого спільного з гуманістично-миротворчими цілями. Певні позитивні за результатами моменти активності Росії у цій сфері є просто похідними від реалізації інших її устремлінь, спрямованих на забезпечення свого домінування в регіоні.
Звичайно, можна сказати, що Росія є ефективним менеджером із врегулювання конфліктів, оскільки вона домоглася своєї справжньої мети, а саме запобігла встановленню в регіоні стійкого миру й зберегла збройне протистояння сторін, нехай і поставлене на паузу. Однак такий висновок буде вірним лише за умови досягнення Москвою завдяки специфічному російському "менеджменту" успіху у перерозподілі на свою користь відносин зі сторонами конфлікту. В іншому випадку весь цей "менеджмент" у принципі нічого не вартий. І тут, як виявляється, все далеко не так просто та однозначно, але цей аспект буде розглянуто пізніше.
Прискіпливий розгляд "миротворчих" зусиль Москви дозволяє також вичленити ще щонайменше два взаємопов’язані моменти, достатньо суперечливі з точки зору фаховості російської зовнішньої політики.
Перший з них стосується перемовин з Туреччиною щодо участі її військових в операції з підтримання миру в Карабаху. Нагадаю, що відповідно до офіційних повідомлень, 7 листопада 2020 р. президенти Туреччини та Росії домовилися про створення робочої групи з урегулювання нагірнокарабаського конфлікту. Тобто погодили участь Анкари в якості одного з посередників. Однак Москва вочевидь не мала наміру реалізовувати ці домовленості. Відповідно, у заяві про припинення вогню від 10 листопада згадка про можливу миротворчу роль Туреччини відсутня. Більше того, на запитання щодо залучення цієї країни до врегулювання конфлікту прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков відповів негативно, зазначивши, що це не передбачено вказаною заявою. Однак вже на початку грудня минулого року стало відомо про підписання Росією та Туреччиною меморандуму, який передбачав створення спільного центра з контролю за перемир’ям у Карабаху. Зміст відповідних домовленостей не розголошується і контури турецької участі ще остаточно не вималювалися, але з подальших сповіщень стає зрозуміло, що турецькому миротворчому контингенту не тільки бути в Азербайджані, але й розміщуватиметься він у регіоні Нагірного Карабаху, у близькому до Степанакерту Агдамського району. Анкара, як бачимо, доволі швидко подолала опір Москви у спірному питанні. Компас же російської дипломатії у цій ситуації проявив неабияку гнучкість, оперативно здійснюючи повороти на 180 градусів, у діаметрально протилежні боки.
Для чого це було потрібно, залишається геть незрозумілим. Звичайно, можна припустити, що заявлена на початку офіційна позиція була всього-на-всього спробою ввести в оману вірменське суспільство, для якого будь-яка згадка про Туреччину взагалі є надзвичайно сильним подразником. Відтак, вона могла б негативно позначитися на досягненні домовленостей про припинення вогню.
Однак таке пояснення обертів компасу російської дипломатії спростовує другий із згаданих моментів, який стосується перебігу подій із ухваленням Радою Федерації рішення стосовно направлення до Карабаху російського миротворчого контингенту. Москва, як відомо, оперативно почала розгортати миротворчий контингент майже одразу після підписання 10 листопада 2020 р. заяви про припинення вогню. 11 листопада 2020 р., відповідаючи на запитання журналістів стосовно юридичних підстав для використання російських військових на території Азербайджану, Дмитро Пєсков зазначив, що такий крок не потребує дозволу Ради Федерації, оскільки на даний час продовжує діяти її постанова від 2015 р. про відправку військовослужбовців за кордон, ухвалена перед розгортанням російського військового контингенту у Сирії. Цей документ, за словами Дмитра Пєскова, якраз і слугує юридичною підставою для використання російських миротворців у нагірнокарабаському регіоні. Однак 16 листопада минулого року Р.Ердоган надіслав до турецького парламенту проект указу щодо направлення до зони конфлікту в Азербайджані своїх військових, а 17 листопада парламент Туреччини ухвалив відповідне рішення. Того ж таки 17 листопада запит на дозвіл щодо використання російських військових у миротворчій операції у Нагірному Карабаху надіслав до Ради Федерації і Володимир Путін, а 18 листопада такий дозвіл було надано. Тобто майже за тиждень після початку розміщення російських миротворців у Москві таки дійшли, не без впливу Туреччини, висновку щодо необхідності дотримуватися хоч якихось елементарних, передбачених міжнародною практикою юридично-правових процедур при розміщенні своїх "миротворців" у Нагірному Карабаху.
Цей епізод якраз і дозволяє зробити висновок про відсутність потреб шукати якісь додаткові раціональні пояснення ситуації стосовно діаметрально протилежних змін Москвою своєї позиції щодо залучення Туреччини до врегулювання конфлікту. Все простіше. Обидва моменти є банальним свідченням непослідовності, суперечливості та спонтанності російської політики з нагірнокарабаського врегулювання. Ймовірно, вони пов’язані з низкою фахових прорахунків та загальною неготовністю Кремля до стрімкого розвитку подій, який мав місце. Росія, швидше за все, була обізнана про підготовку Азербайджану до війни та наступальних дій. Однак, так виглядає, геть прорахувалася в оцінці потужності та боєготовності азербайджанської армії, а відтак – виявилася геть неготовою до стрімкого звільнення нею раніше окупованих Вірменією територій. Москвою не був також врахований вплив турецького чинника, зокрема, та активна підтримка, яку Анкара була готова надати і надала Баку.
Водночас не можна також виключати, що окреслена вище непродуманість і суперечливість дій Росії є проявом суттєвої вади Кремля, а саме втрати ним здатності оперативно ухвалювати адекватні рішення в умовах різких змін ситуації. Це є доволі типовим для авторитарних режимів із високим ступенем централізації керівництва країною. Періоди низької дієздатності траплялися з Володимиром Путіним і раніше у тих чи інших окремих непростих випадках. Однак зараз має місце лавиноподібне наростання кількості різного роду кризових для Росії ситуацій, які, до того ж, ще й потребують одночасної уваги. Адже, окрім карабаського конфлікту, є ще проблеми з Білоруссю, Венесуелою, Киргизією, Сирією, Лівією, окупованими територіями України (ОРДЛО і Крим), Молдовою та Придністров’ям, ЦАР; зростанням тиску американських санкцій і перспективами розвитку відносин зі США за новообраного президента; все більшою загрозою нової холодної війни та гонки озброєнь; пандемією з її економічними та соціальними наслідками, Навальним та іншими провалами у зарубіжній терористичній діяльності спецслужб; завданням утримання та транзиту влади у РФ і т.ін. У багатьох випадках у реакції РФ на ці та інші події і процеси чітко проглядаються незрозумілі паузи, які аж ніяк не грають на користь країни або режиму. Схоже, що від перевантаження кількістю сигналів, на які потрібно оперативно реагувати, Кремль просто "глючить" і він впадає у "ступор", втрачаючи здатність діяти взагалі чи адекватно, зокрема.
Отже, як бачимо, посередницьким зусиллям Росії у справі забезпечення в регіоні стійкого та тривалого миру в умовах Другої Карабаської війни притаманна непрофесійність та низька результативність. З точки зору своєї мети вони взагалі є псевдомиротворчістю.
Спробуємо тепер оцінити ефективність Москви як "менеджера із врегулювання конфліктів" через призму успіху в досягненні справжньої мети її посередницьких зусиль. А саме з точки зору здатності завдяки псевдомиротворчості забезпечити перерозподіл на свою користь балансу у відносинах із воюючими сторонами. Цьому питанню й буде присвячено наступний аналіз.
