Ні для кого не є секретом, що на сьогоднішній день Китай є одним з найбільших торговельних партнерів для України. Так за підсумками 2020 року експорт до КНР склав $7,1 млрд, імпорт - $8,3 млрд, а заклики про необхідність подальшого пожвавлення співпраці з Піднебесною лунають з українських найвищих владних кабінетів. Але про що слід подумати перед тим, як починати дружити з Китаєм?
Зацікавленість Китаю в Україні обумовлена необхідністю компенсувати наслідки американсько-китайської торговельної війни, амбіціями Піднебесної посісти місце світового лідера, отримати статус найбільшої економіки, а також дефіцитом продовольства для забезпечення майже 1,4 млрд населення і нестачею сировини для власного виробництва. Тож передусім у співробітництві з Україною Китай переслідує власні інтереси. Зацікавленість України у КНР більш ніж очевидна: ігнорувати настільки потужного світового імпортера важко. Сальдо експортно-імпортних операцій за минулий рік від'ємне, хоч і покращилося, найбільш експортовані товари – сировинні, обмеженого переліку (залізна руда ($2,5 млрд), кукурудза ($1,4 млрд), соняшникова олія ($1 млрд), ячмінь ($0,5 млрд). Асортимент імпортованих з Китаю товарів величезний: від взуття, одягу до електроніки.
Загалом пріоритетними напрямами співпраці з Україною Китай вважає інфраструктуру, енергетику, сільське господарство, культуру і туризм. І перші три викликають занепокоєння.
Інфраструктура
17 грудня 2020 року ВР України ухвалила Закон "Про державну підтримку інвестиційних проектів із значними інвестиціями в Україні". Він має допомогти зокрема і китайським інвесторам.
Варто зазначити, що КНР з 2013 року активно просуває проект BRI (англ. Belt and Road Initiative, "Один пояс, один шлях"), за участь у цьому амбітному проекті конкурують близько 70 країн. Україна оголосила про приєднання до BRI ще у 2015 році. Участь у проекті надприбуткова та іміджево корисна, тож треба поспішати.
Проте зважуватися на інвестиції з Китаю можна лише добре подумавши. Досвід Шрі-Ланки, Пакистану, Мальдівів, Чорногорії має стати вагомим запобіжником від невиважених кроків. Або, якщо дозволите, вакциною від некомпетентності і нерозбірливості. Справа у тому, що Китай проводить політику боргової пастки, вкладаючи величезні кошти у проекти з наперед прогнозованим бізнесовим провалом. Найчастіше, вживаючи термін “debt-trap diplomacy” КНР, згадують порт Хамбантота, на будівництво якого уряд Шрі-Ланки брав позики від китайського банку EXIM з 2007 по 2016 рік. Як і очікувалося, проект виявився занадто обтяжливим, тож у 2017 році порт був переданий в 99-річну оренду китайській компанії China Merchant Port Holdings Limited (CM Port), при цьому сума боргу перед банком EXIM не списана. Деякі експерти стверджують, що криза неповернення кредитів виникла через непомірковану політику уряду Шрі Ланки. Один випадок дійсно можна було б вважати "невдалою інвестицією" Китаю. Проте останніми роками у рамках BRI були надані кредити на розбудову комерційно провальних інфраструктурних об’єктів десяткам країн. Держави, які не змогли виплатити борги вчасно, вимушено віддають у довготривалу оренду побудовані об’єкти. Отже, Китай поступово розбудовує мережу власних транспортних зв’язків (морські порти, аеропорти, мости, дороги), практично отримуючи їх у власність.
Географічне положення – не єдиний фактор, яким керується Пекін у дипломатії боргової пастки. Китай застосовує так звану "ангольську формулу", коли за інфраструктурні об’єкти, які будують китайські робітники за китайські гроші, боржники віддають природні ресурси. Наприклад, Таджикистан повертає борги золотом (передав золоторудні родовища), а Венесуела – його чорним еквівалентом.
Енергетика
На українському ринку зеленої енергії з 2015 року працює контрольована китайським урядом група CNBM, яка отримала за борги сонячні електростанції компанії Active Solar братів Клюєвих. Збільшення потужностей до 301 МВт дозволило їм посісти друге місце у зеленій генерації України, а виручка за 2019 рік склала 2,9 млрд грн.
Китай активно інвестує у зелену генерацію по всьому світу, маючи значні переваги: власне виробництво сонячних панелей створює робочі місця у Китаї, станції монтуються китайськими спеціалістами, до того ж запуск СЕС (сонячних електростанцій) вимагає набагато менше часу, ніж для інших енергетичних станцій. Проте наразі зелена генерація для України створює конфлікт інтересів: перед виробниками зеленої енергії накопичилися борги через значні обсяги генерації, зависокий зелений тариф і державні гарантії викуповувати повний обсяг, а споживачі протидіють спробам підвищення тарифів на електроенергію.
Також китайські компанії, наприклад, Хinjiang Beiken Energy Engineering, беруть участь в газовидобуванні на території України.
Сільське господарство
Китай зацікавлений у стабільному постачанні великих об’ємів сільськогосподарської продукції. Та чи такий вагомий зиск має Україна від співпраці?
Власне у самому Китаї є менше 130 млн гектарів землі сільгосппризначення, і п’ята частина вже забруднена неорганічними речовинами. Тож найбільш населена супердержава фізично не спроможна забезпечити потреби населення в їжі. І КНР надає перевагу розвитку тваринництва на своїй території, розміщуючи низькотехнологічне зерноводство за кордоном. Наразі Китай найбільший "імпортер" землі у світі: він поширює практику довгострокової оренди землі в більш ніж 30 країнах в Південній Америці, Африці, Східній Азії, Східній Європі, Австралії.
Китай замовляє продукцію великими обсягами, тому не зацікавлений у співпраці з маленькими та середніми господарствами. Для задоволення своїх потреб Пекін опирається на великих виробників. Це йде врозріз з головною ідеєю української земельної реформи – розвитком середнього фермерського господарства.
І взагалі простежується цілеспрямована політика з боку КНР: перехід від імпорту продукції АПК українських компаній до довготривалої оренди площ, розбудови власної інфраструктури для зберігання і перевантажування зерна з метою створення власного повного циклу вирощування продукції в Україні. Китай уже контролює велику площу орної землі, 4 елеватори на півдні України і ще у 2016 році запустив перевантажувальний комплекс зернових і олійних культур у Миколаївському морському торговому порту.
Головна проблема українського АПК – експорт сировини замість експорту готової продукції з доданою вартістю – залишається неподоланою. Тому кошти, які Китай вкладає в Україну, не приносять очікуваного від закордонних інвестицій ефекту – великої кількості нових робочих місць і податків до бюджету.
Зазначу, що в Китаї земля перебуває у державній власності і фермери працюють за договорами оренди на 30 років; у 2020 році 123 галузі залишалися обмеженими або забороненими для іноземних компаній: розвідку і видобуток нафти і газу іноземним компаніям дозволили лише у минулому році.
Отже, в економічному співробітництві України з Китаєм зберігаються значні ризики. Очікувати, що "Серединна імперія", оточена "варварами з чотирьох сторін", буде піклуватися про наші інтереси, краще за нас, не варто. Україні потрібне власне бачення, яка співпраця буде дійсно взаємовигідною і відповідатиме тим високим уявленням про інвестиції, які ми маємо. Бо не все те золото, що блищить.
