Несподівано ми пішли на нове коло переговорного процесу. Тож – проміжні підсумки станом на зараз.
1. Путіну байдуже, скільки території він захопить, адже воює він не за них. Це не війна за території. Ще з початку повномасштабного вторгнення Путін заявляв, що окупація України не входить в його плани. І це було правдою — як у 2022 році, так і зараз.
Росія воює за перерозподіл сфер впливу у всьому світі, в результаті якого країни Заходу, на думку Путіна, повинні були б самі віддати свою частину під російське крило. Саме до них і був адресований ультиматум наприкінці 2021 року. Україні в цьому плані відведена лише демонстративна роль показової жертви. Її падіння за міфічні три дні стало б ключовим аргументом для підсилення російських претензій.
Саме тому питання українських територій для Путіна має другорядне значення. Не заради них він це починав. Путін воює не з Україною за квадратні метри, а з глобальним Заходом за «нову архітектуру безпеки». Тому і переговори він веде з президентом США, як лідером об’єднаного Заходу, а не президентом України.
І це, до речі, одна з основних причин, чому він уникає переговорів з Зеленським. Путін не воює з Україною. Зеленський, навіть якби захотів, не може нічого підписати від імені США чи країн Європи, тому, на думку російського диктатора, говорити з ним немає про що.
2. Хід війни показав, що політично Путін все програв. Чим далі триває війна, тим очевидніший цей програш.
Війна — це завжди продовження політики. Політично війна проти нашої держави мала б сенс, якби вона принесла швидкий успіх. Тоді б йшлося про швидку зміну політичної влади в Україні на лояльнішу до РФ — з умовним Медведчуком. Після цього мали б початися переговори з європейцями. Тоді б Путін виступав переможцем, який щойно захопив найбільшу країну в центрі Європи.
А зараз Путін веде переговори з позиції, коли три з половиною роки не може захопити шматки двох українських областей. Найбільший шок у світі викликає не сила російської армії, а її жорстокість та здатність покласти сотні тисяч людей просто так. Цього можна очікувати від божевільних фанатиків, але не від сусідів, у яких ще вчора купували бензин.
Тобто політично в результаті війни Путін програв практично все. Політичне становище Росії у світі зараз набагато гірше за те, що вони мали у 2022 році. Єдине питання – коли вони зупиняться? Ніхто не розуміє, за що вони вбивають себе та інших. Саме це Захід і ставить предметом переговорів: Росія має припинити вбивати, а далі можна розбиратись з “першопричинами конфлікту”.
3. Принципове питання – про що взагалі можна домовлятися з Путіним? Американці дозволяють собі обговорювати долю українських територій, але про якусь “нову архітектуру безпеки” навіть не слухають. А цілі Путіна — політичні, тобто можуть досягатисялише шляхом політичних переговорів. Захоплення Краматорська або навіть падіння Києва (недосяжний тепер варіант) не наближають Кремль до своїх цілей.
Тобто для Путіна переговори важливіші, ніж для Трампа та європейців. Але щоб вони принесли хоч якісь результати, Путіну потрібно відмовитися від своїх неадекватних вимог до колективного Заходу.
Якщо на такі поступки Путін не готовий, то темою переговорів може бути хіба що банальний розмін українських територій.
4. Межі українського компромісу щодо територій. Варто зафіксувати, що зараз (принаймні на рівні неофіційних розмов) територіальний компроміс української влади зводиться до замороження по лінії фронту та відмови від повернення окупованих територій силовим шляхом. Путін, за чутками, погодився на це в частині південних областей України.
Схоже, Трамп вважає, що завершити війну можна, якщо домовитися з Путіним про території. Але оскільки Путін воює не за території, перспектива такого плану виглядає сумнівною вже зараз.
Джерело: facebook.com/mykolakn
