Відомий письменник Любко Дереш в новому випуску щотижневої рубрики на сайті "Апострофа" розмірковує над тим, чому українцям задля побудови "культури любові" важливо поєднувати закон і людські стосунки.
Західна модель виваженого, толерантного суспільства, що тримається на законах, навряд чи зможе бути адекватно перенесеною на українську територію.
Для західної ментальності прийняття норм і законів більш питоме, для східної ментальності важлива людина і людські взаємини. Україна ж, як влучно зазначив філософ Сергій Дацюк, це країна однієї культури, але двох цивілізацій. Прикриваючи собою цивілізаційний розлам між Сходом і Заходом, українцям важливо свідомо поєднувати у своїх соціальних практиках як законодавчий фактор, так і людські стосунки.
Ідея нормативного врегулювання конфліктів, зокрема, конфліктів на ґрунті нетерпимості, приваблива тим, що дає в руки універсальний адміністративний важіль впливу на суспільство. Його два інструменти - страх покарання та перспективи соціальних привілеїв для тих, хто шанує закон, з одного боку, спрощує механізми регулювання суспільством. З іншого ж боку, ідея закону як безликої сили, що судить людину, урізає в самого суспільства його найважливішу складову - людське різноманіття, яке не вкладається в жодні законодавчі акти просто за визначенням - тому що, по суті, своїй воно живе, суперечливе у зовнішніх виявах і переповнене насиченим буттям усередині. Тоді як буква закону - сліпа, глуха і нечутлива, бо мертва. Як часто жертви сексизму, расизму чи націоналізму опиняються безпомічними перед законом, оскільки з формальної точки зору складу порушення просто не виявиш! При цьому, звісно, саме законодавча основа толерантності є найбільш надійною, твердою запорукою того, що суспільство рухається у належному керунку.
Так само має свої проблемні місця механічне слідування установленим у суспільстві правилам толерантності, яке більшість слухняних громадян приймають як певний оброк, соціальну повинність перед часом. Неважливо, хто я - представник мейнстриму чи аутсайдер - в ситуації жорстких правил політкоректності я почуваюся винуватим, затравленим, почуваюся жертвою обставин, що склалися не в мою користь, адже обставини в такому разі залишають за мною лише роль пасивного сприймача нових соціальних реалій: ретельне підбирання фемінітивів, напружене пригадування "політкоректних" евфемізмів, стримування від образливих у своїй спонтанності емоцій. Винагородою за прийняття такого ярма стає наша соціальна релевантність та наші соціальні перспективи (за умови, що інституції у суспільстві достатньо розвинуті, аби оцінити наші старання).
Безумовно, як паліативи, методи, що ґрунтуються на страхові покарання та на формуванні моделі, обіпертій на певній вигоді, можуть стримувати суспільство в потрібних рамках, зокрема, в рамках поваги до відмінностей іншого. Однак мусимо також погодитися, що життя в постійній напрузі, у страхові перед покаранням чи випадковою помилкою - це, власне, і не життя. Лише тоді, коли людина почувається вільною в тому, щоб бути собою (незалежно до того, якого політичного чи соціального табору вона притримується), вона відчуває, що справді живе.
Співіснування конфліктуючих структур можливе лише в одному випадку – якщо саме суспільство змінить свою форму, і замість домінуючої влади страху та вигоди почне висувати на перше місце владу поваги та любові. Тільки тоді формальні закони чи жорсткі правила співіснування у різнорідному соціумі зможуть запрацювати по-справжньому - не як карально-ласкальні механізми, а як рихтування для підтримки вищих соціальних функцій. У суспільстві, де панує дух поваги та відповідальності, сама атмосфера підштовхує людину до того, аби долати свої рамки, входити в становище іншого і зсередини, наперед, розуміти потреби іншого. Це, власне, і називається любов’ю.
Звісно, говорити про те, що інертний елемент у суспільстві повністю зникне, і на його місце прийде повна емпатія, взаємоповага та доброзичливість - утопія, якщо ми, звісно, не очікуємо реставрації Золотого віку. Але навіть якщо суспільство зможе прийняти культуру любові хоча б у дуже незначній своїй частині, все одно це буде перемога. Хай незначний, але помітний відсоток населення, який демонструє винятково людяне ставлення до інших, автоматично стає камертоном для цілих громад, які несвідомо починають орієнтуватися на те, де тепліше, людяніше, простіше. Любов – глибинна природа людини, і вона знову і знову бере гору над дарвінівською конкуренцією, як тільки пресинг зовнішніх обставин стає хоч трохи слабший. Ті, хто здатен слідувати своїй внутрішній природі, внутрішній динаміці навіть тоді, коли тиск оточення та домінуючих у ньому первісних інстинктів дуже серйозний, достойні називатися "воїнами любові". Вони - ті неформальні суспільні лідери, довкола яких формуватимуться нові громади в моменти стресу, шоку, загрози.
Воїном любові може стати кожен - для цього просто необхідно глибше зануритися у кузню власних цінностей: у власну духовну традицію, чи у власну етичну роботу над собою, чи у власну практику самопізнання. Саме там криється ресурс для того, щоб опиратися дегуманізуючим тенденціям зовнішнього світу і відповідати на ущемлення чиїхось прав не реактивно, не механічно, а сердечно, виступаючи не каральною силою, а силою, що приводить всі сторони конфлікту до нового, більш глибокого розуміння себе та інших.
