Письменник Любко Дереш у новому випуску щотижневої рубрики на сайті "Апострофа" розмірковує про те, що епохальний момент утворення Православної церкви України - найкращий момент для початку дискусії про "суспільство співчуття" між державою, духовними організаціями і громадянським суспільством.
Зараз, коли питання формування Православної церкви України актуальне і відкрите до обговорення, вкрай важливо зрозуміти соціальний контекст, в якому відбувається подібна історична подія. Адже вона має саме історичний, віховий характер - тож важливо зрозуміти сьогоднішні реалії, струсивши з себе "сон історії", і спробувати усвідомити, яку роль цей момент міг би відіграти для розбудови громадянського суспільства.
Формування толерантного - читай - стриманого, люблячого, інклюзивного, відповідального - суспільства неможливе на довгій дистанції без врахування саме релігійної складової. Чому?
Толерантність у громаді формується в цілому через три фактори: культуру, релігію і технології. Культурний фактор - це не лише культурний продукт: кіно, книги, музика. Це, насамперед, виховання, оточення, яке ноленс-воленс здійснює на нас свій позитивний чи, частіше, деструктивний вплив. Технологічно сформована толерантність – це толерантність, набута в результаті подолання власних травм (найчастіше - через психотерапевта або самостійну роботу над собою). І, врешті, релігійний корінь толерантності черпає життя в цінностях священних писань та прикладах життя святих. Для формування толерантного суспільства важливо задіювати всі три фактори.
У тріаді релігія-культура-технології релігійна компонента в українському контексті є визначальною. Часто, хоч і не завжди, саме цінності, засвоєні з релігійних переконань, входять у людину найглибше. Релігійні цінності менше, ніж цінності з інших каналів, схильні прогинатися під зовнішні кризові фактори. Приклади міжконфесійної консолідації християн, мусульман, буддистів під час Майдану підтверджують думку про те, що саме релігійно сприйняті цінності можуть стати головною опорою для суспільства, надто ж українського, в моменти кризових переходів.
Проблема в тому, що толерантність - як схильність до порозуміння, до терпимості та відповідального ставлення до інших - на сьогоднішній день існує в Україні, радше, як певний інстинктивний рефлекс, який пробуджується в кризові періоди, а решту часу спить. Однак толерантність може бути переведеною з пасивної, реактивної фази, в активну, творчу, коли вона стане якістю, кваліфікацією усієї країни. Для цього потрібно дві речі: візія і стратегія. Візія стосується загального бачення суспільства, в якому етичні чесноти переведені з пасивного стану в активний, а стратегія стосується того, яким чином у таке суспільство ми можемо потрапити.
Суспільство, яке спроможеться поєднати всі три канали формування толерантності в рамках однієї національної концепції, зробить колосальний, унікальний крок вперед. Таке суспільство можна буде сміливо назвати суспільством майбутнього.
Далай Лама назвав суспільство такого плану "суспільством співчуття". У колонці для NewYorkTimes, що була написана як реакція на розкол в американському суспільстві одразу після обрання президентом США Дональда Трампа, Його Святість зауважив, що основою для "суспільства співчуття" є бажання людини відчувати свою потрібність. Жодне інше бажання людської істоти, на думку Далай Лами, не є настільки глибоким, як потреба бути корисним для інших. Саме реалізована потреба служити іншим (фактично - базовий принцип кожної фундаментальної релігії) перетворює нетолерантне, нетерпиме ставлення на свою протилежність. Толерантність не може прийти з пасивності. Вона, очевидно, повинна народитися в активності, в дії. Тим паче з пасивної позиції не зможе народитися "суспільство співчуття".
Поки триває жваве обговорення процесу формування Православної церкви України, варто скористатися нагодою, розпочавши полілог у трикутнику "держава - релігійні організації - громадянське суспільство" заради випрацювання спільної концепції "суспільства співчуття" та стратегій його цілеспрямованого формування на рівні медійної, соціальної та інституційної політики. Окрім християн, до такого діалогу важливо залучити духовенство інших конфесій, які беруть активну участь у громадському житті України. Ключове питання цього полілогу, очевидно, мало б звучати так: як дати можливість служіння кожному?
Подібний полілог означав би переукладення негласного суспільного договору, що існував між цими трьома суб’єктами з моменту їх поєднання в суверенній Українській державі, а фактично - був би першою усвідомленою спробою вивірити цілі з врахуванням гострих кутів кожної зі сторін. Такий полілог міг би дати оцінку ресурсам і потенціалові кожного учасника, позначити спільні довгострокові та короткочасні цілі, мобілізувати потенціал загальнолюдських цінностей України перед обличчям тих випробувань, через які зараз проходить українська держава. Дискусія про "суспільство співчуття" як проект допомогла би правильним чином прочитати та засвоїти уроки Майдану з його досвідом волонтерства, по-новому зрозуміти виявлені там принципи мережевої взаємодії людей, керованих не адміністративно, а через власну ініціативу (тобто ціннісно), перенести досвід колегіальної, соціальної взаємодії на ті питання українського суспільства, які є сьогодні по-справжньому болючими: страх перед війною з Росією, ворожнеча через мовне питання, агресія до політичних інакодумців тощо.
В астрономії найближча до Сонця точка орбіти планети називається перигелієм. Сьогодні українське суспільство переживає своєрідний церковний перигелій. Поки цей процес триває, ми можемо накреслити проект нового суспільства, в якому потрібним, захищеним і належно оціненим зможе почуватися кожен.
