День 24 лютого 2022 року став одним найжахливіших днів в історії України. Зранку українці прокидалися під звуки вибухів, комусь вже телефонували родичі зі страшною звісткою, а хтось почав читати новини в інтернеті або вмикати телевізор. І повсюди було одне повідомлення: "Росія напала на Україну". У різних куточках країни люди по різному переживали масштабне вторгнення країни-агресорки. Українці й досі згадують події того дня, наче це було вчора, а для багатьох 2022 рік не закінчився й досі, він зупинився тоді – у четвер, 24 лютого. "Апостроф" зібрав спогади людей з тих регіонів, які першими відчули на собі "братню" любов російського народу, який вторгся на суверенну територію України зі зброєю в руках.
Читайте також: Піде до "кузькіної мами": чого чекати від Путіна 24 лютого
Сєвєродонецьк – востаннє бачила місто цілим та нерозбитим
Українська журналістка Марина Шашкова до останнього не вірила у наступ росії. 23 лютого 2022 року вона поїхала у рідний Сєвєродонецьк до батьків. "Це був останній день, коли вдалося спокійно прогулятися містом. І останній раз, коли я бачила Сєвєродонецьк цілим і нерозбитим", – згадує Марина.
Зруйнований Сєверодонецьк
"24 лютого ми з батьками прокинулись від дзвінка родичів, які нам повідомили про повномасштабне вторгнення росії. До останнього не вірили в це. Про те, що життя кардинально змінилось, свідчили довжелезні черги авто на заправках. В той день ми вперше почули постріл з гаубиць, коли перебували на вулиці. Лише через декілька днів ми зрозуміли, що то стріляли українські гаубиці. Але 24 лютого страх затьмарив раціональне мислення. Після почутого мене нудило цілий день" – розповіла журналістка.
За її словами у ті дні було важко щось зрозуміти, чи ти в Україні, чи вже під окупацією, бо в місті не було жодних силових структур – вони виїхали за день до війни. Залишились лише військові.
"З 27 лютого росіяни почали жорстко обстрілювати Сєвєродонецьк. Снаряди падали біля мого будинку. Ми бачили заграву від сильних боїв, ми чули автоматні черги, деяких наших знайомих виселяли з їхнього житла, бо ці будинки були під постійним обстрілом рф. І зараз вони зруйновані. Росіяни обстрілювали черги людей в продуктові магазини - в один з таких сильних мінометних обстрілів потрапили мої батьки, які чудом вижили. Вони бачили, як вибухом розірвало жінку, яка сиділа на лавці", – з жахом розповідає дівчина.
Разом з батьками вони весь час були вдягнені та готові в будь-яку секунду вибігати з будинку: "Ми ночами не спали, весь час прислухаючись до пострілів. Ми майже не їли, економили, бо не знали, що станеться через годину. І весь час читали новини і дивились телевізор, бо це допомагало остаточно не втратити глузд", – каже Марина.
Всі ці події дуже врізалися у пам'ять, дівчина згадує все так, ніби це було вчора.
"2022 рік для мене не закінчився. Він почався по другому колу. А я вже рік не можу потрапити додому", – закінчила свою історію журналістка.
Читайте також: Царство страху та надії: як Сєвєродонецьк зустрів війну
Маріуполь – про війну навіть ніхто й не думав
Мешканка Маріуполя Наталя зустріла перші години війни у будинку матері, до якої вони поїхали напередодні ввечері, 23 лютого. Її будинок знаходиться на південному виїзді з міста - саме звідти в Маріуполь заходили російські військові. Вранці 24 лютого родина прокинулась під звуки вибухів.
"На той момент вони ще віддалено чулися, це були звуки пострілів від танків та гаубиць, авіація тоді ще не працювала. Ми ще нічого не розуміли, чоловік вирішив вийти на вулицю, подивитися, що відбувається, а я сказала мамі збиратися, щоб їхати до нас в Приморський район. Ми хотіли ще забрати свекруху, яка поряд жила, але вона відмовилася, мовляв, ми тут пересидимо у коридорі, у ванній. Бо все це вже відбувалося в 2014 році й ми думали, що зараз погримить, наші розберуться і все закінчиться. На жаль, пізніше свекруха померла, бо у неї не витримало серце, коли дивилася на палаючий будинок. Вона залишилася у підвалі будинку своєї доньки, ми навіть поховати її не змогли", – з сумом згадує жінка.
На вулицях люди вже почали потроху штурмувати магазини, Наталя викликала таксі, щоб доїхати з родиною додому і від таксиста дізналася, що останній поїзд із Маріуполя виїжджає опівночі. Водій попереджав, що з міста краще виїжджати вже сьогодні, але у жінки, як і у багатьох маріупольців, навіть думки не було, що все буде настільки жахливо.
Розбомблений драмтеатр - символ трагедії Маріуполя
"Ну наблизилися росіяни трошки і все, більше нічого такого. А про війну навіть мови не було", – каже вона.
Приїхавши додому, почали телефонувати родичам та друзям. Син Наталії на той момент був у Києві, розповідав про вибухи, що транспорт не ходить й взагалі ситуація є досить напруженою. А вже по обіді знайомі розповіли, що в'їзд до Маріуполя з південного боку, де мешкала її мама, перекритий, бо їдуть ворожі танки.
"Важкої техніки в той день у Маріуполі не було. Та коли ми маму забирали, то чули гуркіт вибухів, який наближався до міста. Нам говорили, що вже обстрілюється східна частина, там гинуть люди. Я не могла в це повірити, зателефонувала сестрі, яка там живе, вона каже: "Так, у мене будинок ходуном ходить", – розповідає Наталія.
Наступного дня жінка пішла перевіряти найближчі бомбосховища. У місті ще були і світло, і вода, і зв'язок, що створювало ілюзію безпеки. Але раптом усе обірвалося.
"Все було до 2 березня, а потім зникло. З 4 березня ми ховалися у підвалах 36 днів, аж до від'їзду", - сказала вона.
Читайте також: Життя у підвалах та вода з джерела: як виживає Маріуполь в облозі
Київщина – ворожий десант та бій за Гостомельський аеропорт
Житель Київської області, військовослужбовець ЗСУ Андрій, як і багато хто, прокинувся о 5 ранку від вибухів: "Сильно бахнуло, я прокинувся, включив телевізор, мені зателефонував брат й каже: "Гостомель обстрілюють". Я відповів, що і у нас тут теж ракети прилетіли по Макарову", – згадує чоловік.
Захисники Гостомеля
Андрій служив у військовій частині в Гостомелі, там вже точилися бої за аеропорт, але росіяни почали відтісняти наших хлопців. Десь біля 17 вечора йому зателефонували товариші по службі і сказали, що мають відходити до Києва, але у них немає транспорту. Військовий одразу сів в авто та поїхав до своїх по Старобородянській трасі. Щоб не їхати через аеропорт, він звернув на село Блиставиця, де стався страшний для Андрія випадок.
"Тільки повернув, проїхав буквально 500 метрів і там йдуть близько 10 російських військових з РПГ та двома ящиками БК. Я довго не думаючи включив дальнє світло, натиснув на газ й в'їхав просто в цей натовп. По мені почали стріляти, я лише встиг впасти між сидіннями униз. Потім стало тихо. Я вирішив вийти та подивитися, чи немає нікого, а мене вдарили по голові і я втратив свідомість. До тями прийшов десь о першій ночі, намагався встати на ноги – не можу. Доповз до машини, вона навіть завелася і я з'їхав з дороги на обочину. Зрозумів, що мені знову стає погано, переліз на заднє сидіння й там знову відрубився", – розповідає військовий.
Наступного разу, коли Андрій прийшов до тями близько четвертої ранку, біля його машини зупинилися два буси. На щастя, це були тероборонівці, які допомогли перев'язати чоловіку поранені ноги та визвали швидку.
Після того військовий пережив сім операцій. Спочатку його відвезли до лікарні в Бучу, а після окупації міста росіянами, його вдалося евакуювати до київської обласної лікарні.
"Коли вже все минуло, я побачив свою машину, вона була обстріляна з усіх боків. З сидінь та стелі я витягнув 56 куль, це ті, які я знайшов, а ще дві в мене витягли з ніг. Я ще пам'ятаю, що таки на когось наїхав тоді, був сильний удар, в машині розбита фара, а на бампері слід від удару. Сподіваюся, що когось хоч покалічив. Росіяни думали, що вони мене вбили, ці кацапи й досі в мене перед очима", – додав Андрій.
Київ – ворога бачили усюди, це був страшний період
Ранок 24 лютого для майбутнього військовослужбовця ЗСУ Максима Степаненка розпочався з дзвінка друга, який і повідомив про початок широкомасштабного вторгнення. "Я не міг зрозуміти – 6 ранку, будній день. Потім уже я почув вибухи, ми почали моніторити новини. Ми були просто в шоці", – розповідає він.
Того ж дня Максим, який до цього не мав жодного військового досвіду, вирішив записатися в тероборону, щоб захищати свою домівку.
"Нас відразу комплектували, тому що люди ще прибували. Ми відразу отримали зброю. В перший же вечір мене ледь свої не пришили, над головою вистрілили. Хто був у Києві, пам'ятає, наскільки незрозумілою була ситуація. Ворога бачили усюди. Кожен – ворог. Коли люди отримали зброю, було страшно, тому що багато хто вирішував одразу стріляти, а потім – щось питати. Такий чорний жарт у нас ходив, що ДРГ – це той, кого вбили. Тому це був страшний період. Дякувати Богу, потім люди вже навчилися. Хто був зовсім непридатний, той пішов. Мабуть, тижні через два-три це стало схожим на щось контрольоване. А тоді було так: хто гучніше кричить, той і командир", – згадує військовий.
У перші дні війни Максим обороняв Київ в Оболонському районі, саме тоді, коли на територію міста прорвалася ворожа бронемашина. Згодом облаштовували позиції на в'їзді в Київ з напрямку Вишгорода. У бійців ТрО тоді були з собою лише автомати та декілька ріжків у кишені.
"У людей ходили виклянчували лопати, копали. Дякувати Богу, люди допомагали, чим могли. Потім десь на четвертий день нас перемістили на позиції в лісі, і там ми пробули 40 діб. Тобто ми взагалі не розуміли, на скільки ми туди йдемо, зима, ніякого екіпірування – взагалі нічого не було. Явний недосип, холодно, не розумієш, що відбувається. Вас переводять в ліс, кажуть: "Робимо позиції, тепер ми тут живемо". Бліндажів нема, нічого ще не готове, першу ніч ми просто на снігу лежали, спали. Потім уже потрошку розбудовувалися – бліндаж зробили, укриття й відпрацьовували свою оборонну стратегію", – каже він.
На бригаду ТрО, в якій був Максим, покладалося завдання зустрічати ворога у разі прориву оборони, яку забезпечувала 72 бригада ЗСУ. Військовий згадує, що у них тоді були тільки коктейлі Молотова, багато ініціативи й лише один один РПГ "Муха", який передали волонтери.
"Зрозуміло, що проти колони це не дуже суттєва сила, але щось кинути у ворога ми вже змогли б, а там далі б уже наступні кордони оборони нашого батальйону мали приймати бій. Але перед нами 72-га бригада чудово відпрацювала. Власне кажучи, якби не вони, то наші втрати були дуже і дуже суттєві, тому що ні в кого не було елементарно ні броні, ні турнікетів, ні взагалі розуміння що робити. Тоді всі усвідомлювали, що це більше про самопожертву, мабуть", – пояснює чоловік.
Після звільнення Київщини Степаненко ніс службу на блокпостах Києва, а потім в рамках підготовки великого кільця оборони столиці разом з іншими бійцями облаштовував позиції в Київській області. А вже за декілька місяців Максим поїхав боронити нашу державу на схід України.
Читайте також: Я взяв у руки автомат, щоб мої діти ніколи не бачили війни - боєць ЗСУ Максим Степаненко
Чернігів – у повітрі витало загальне відчуття небезпеки
Завідуючий філією "Військово-історичний музей" Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського Михайло Жирохов, попри попередження військових напередодні ввечері, що 24 лютого вранці буде війна, скептично поставився до такої інформації. Однак, за його словами, в повітрі було загальне відчуття небезпеки, яка насувається.
"Тому вночі практично не спав, постійно перевіряючи новини на телефоні. І найдовший день у 2022 році для мене почався рано-вранці як не парадоксально, але з виступу Путіна. За вікном відбувалася метушня, люди масово побігли до АТБ за продуктами, їздили машини. Громадський транспорт ще ходив, тож без проблем дістався роботи. Поруч військова частина, тому суєти тут було ще більше – снували вантажівки, бронемашини, солдати та офіцери у касках та бронежилетах", – розповідає він.
Прибувши на роботу, Михайло виявив, що співробітник, який був черговим цього дня, на роботу не приїхав, відключив телефон, тож музей довелося відкривати самостійно.
"Через якийсь час ми отримали вказівку зносити та пакувати найцінніші експонати музею у підвал. Все робилося дуже швидко, оскільки ракетний або повітряний удар по сусідній частині був більш ніж імовірним. Про що опосередковано свідчили і розрахунки ПЗРК, яких ми бачили. Тому по обіді вже був удома. Так пройшов перший день вторгнення", – згадує Жирохов.
