Час правих і винуватих: чи варто Європі боятися радикальних популістів

Східна, Західна і Північна Європа спостерігає небувалий підйом правового популізму. Партії, які раніше вважалися маргінальними, тепер претендують на те, щоб увійти в парламент, а десь – і стати біля керма, як у Франції та Нідерландах. Праві популісти з часом відмовилися від багатьох радикальних атрибутів, як то гомофобія і антисемітизм, а їх програми можуть бути правими, лівими і консервативними одночасно. Побоюючись приходу правих радикалів до влади центристи переймають окремі елементи їх риторики і самі виступають на захист традиційних західних цінностей. Чи вдасться зупинити переможний марш ультраправих?

На наступний день після інавгурації Дональда Трампа в німецькому Кобленці на з'їзді фракції Європарламенту "Європа націй і свобод" зустрілися представники правого "популістського інтернаціоналу": лідери французького "Національного фронту" Марін Ле Пен і нідерландської партії Партії Свободи Герт Вілдерс, Маттео Сальвіні з італійської "Ліги Півночі" і одна із співголів німецької "Альтернативи для Німеччини" Фрауке Петрі — усього близько тисячі європейських правих. Конгрес супроводжувався масовими протестами проти правого популізму.

"Вчора нова Америка, сьогодні Кобленц і завтра нова Європа", — запевняє Вілдерс. Орієнтуючись на результати американських виборів і референдуму про вихід Великобританії з ЄС, Ле Пен пророкує, що французькі, нідерландські, німецькі виборці підуть за прикладом американців і британців і відкинуть політичний істеблішмент, скинуть "ярмо політкоректності". Вона чекає ефекту доміно: за англосаксонськими країнами прийде черга пробуджуватися континентальної Європи. Ось тоді, погрожують праві політики, і настане час справжніх змін. Ле Пен переконана, що політикою майбутнього буде патріотизм — повертаються національні держави. Декларована ними мета — розвал ЄС і єврозони.

Шанси правих

У цьому році важливі для Європи вибори пройдуть у Франції, Німеччині та Нідерландах. У Німеччині "Альтернатива для Німеччини" (AfD) не розглядається як серйозний претендент навіть на те, щоб потрапити до парламенту (вибори пройдуть у вересні), оскільки в очах представників інших партій AfD не є бажаним партнером для коаліції. Але популярність правої політичної сили дійсно зросла за останні кілька років і час від часу, в першу чергу після терактів, підвищується до 15-16%. Зараз її показники на рівні 11%.

А ось популярність Марін Ле Пен у Франції, де президентські вибори відбудуться в квітні-травні, зростає. І хоча французькій націоналістці обіцяють перемогу в першому турі, у другому вона, як очікують, поступиться правоцентристу Франсуа Фійону, причому з дворазовим відривом. Втрутитися в цю дуель може незалежний кандидат, екс-соціаліст Еммануель Макрон, чий рейтинг виріс останнім часом.

У Нідерландах дійсно популярний Герт Вілдерс — його рейтинг вище, ніж у нинішнього прем'єра Марка Рютте, а Партія Свободи за два місяці до виборів у парламент трохи випереджає партію влади. Політологи, правда, сумніваються, що правим вдасться знайти партнерів для коаліції. Але у випадку з цією країною вже точно можна чекати чого завгодно: як австрійського сценарію (Олександр ван дер Беллен на повторних президентських виборах обійшов свого праворадикального суперника Норберта Хофера на 8% — солідний для цієї країни відрив), так і американського, коли шанси Трампа банально недооцінили (рівно те ж сталося на британському референдумі). Чого вже точно слід побоюватися європейцям перед виборами, так це самозаспокоєння.

Ультраправі використовують перемогу Трампа, Brexit і з'їзди в пропагандистських цілях, створюючи видимість справжнього настання часів крайніх націоналістів. У той же час причини зростання популярності правих партій в кожній країні індивідуальні, і зустрічі "популістського інтернаціоналу" принесуть їм мало, запевняють деякі політологи. Зокрема, про це говорить Тімо Лохокі, фахівець з європейських правопопулістських партій з Німецького фонду Маршалла.

Не може бути передвісником перемог радикалів і те, що президентом США став Дональд Трамп. На відміну від тієї ж Ле Пен, що йде на вибори від ультраправої партії, яку ледве вдалося відбілити від її антисемітської історії (заради цього глава партії навіть пішла на сварку з батьком і виключення його з партії), Трамп виграв номінацію від однієї з двох головних політичних сил країни, де стійка традиція голосування за "свою" партію.

За словами Антона Шеховцова, відомого дослідника правих рухів у Європі та наукового співробітника Віденського інституту гуманітарних наук, хоча найближчим часом лише нідерландська Партія Свободи, швидше за все, переможе на виборах, тенденція популярності правих збережеться.

"Але це не означає, що будуть серйозно зростати їхні рейтинги. Я думаю, що більш помірковані партії знайдуть спосіб повернути довіру з боку виборців. Це займе, звичайно, якийсь час", — сказав він "Апострофу". На думку політолога, популярність правих в Європі можна пояснити як загальними для континенту, так і індивідуальним для кожної країни причинами.

Незважаючи на всі труднощі і виклики, з якими зіткнулася Європа, її інститути, суспільство і політична культура досить гнучкі, щоб пристосуватися і знайти ефективну відповідь, вважає В'ячеслав Ліхачов, російський історик і політолог, який спеціалізується на радикальних рухах, політичному екстремізмі і націоналізмі. Тому за підйомом правих радикалів може знову слідувати їх маргіналізація.

"Іншими словами, хоча, можливо, пік популярності ультраправих ще не пройдено, я не думаю, що в довгостроковій перспективі Марін Ле Пен має рацію, коли говорить про настання нової ери і становлення нового світопорядку, у якому місце ультраправих істотно зміниться. Хоча ультраправі вже істотно вплинули на порядок денний, я не бачу реальної перспективи їх приходу до влади, ні простору для справді драматичних змін європейського політичного ландшафту", — вважає Ліхачов.

Час правих...

Без ефективної політики країн Євросоюзу мрії радикалів можуть стати європейською реальністю. Головний предмет критики праворадикальних партій — міграційна політика європейських урядів і насамперед канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка стала символом політики відкритих дверей. Випади на адресу Брюсселя і європейських столиць змушують Рютте, Меркель і інших топ-політиків ЄС прагматизувати свою позицію. У кінці 2016 року німецька канцлер була змушена відступити від свого курсу в питанні мігрантів і пообіцяти, що не всі прибулі залишаться в Німеччині, а ситуація літа 2015 року не повториться.

Антимусульманська, антиіммігрантська риторика — з розряду must-have для будь-якого європейського правого радикала. Слідом за правими популістами окремі кодові слова, на кшталт "захисту цінностей", для підвищення своєї популярності підхоплюють центристи. Подібні заяви належать і Меркель, і Рютте, який щосили б'ється за збереження рейтингу, і головному кандидату в президенти Франції республіканцеві Франсуа Фійону. У цій частині програми відмінності у поглядах праворадикальних і правоцентристських партій звужуються.

"Саме по собі зростання електоральної популярності націонал-радикалів — свідоцтво проблем, з якими доведеться справлятися всьому суспільству в цілому. Зростання ізоляціоністських, євроскептичних, популістських і частково ксенофобних настроїв впливає на політичну поведінку сьогоднішньої еліти. Необов'язково обіцяючи перемогу саме націонал-радикальним силам, ці тенденції сприяють зсуву вправо всього політичного спектру. Ми бачили це у багатьох країнах, характерним тут може бути приклад Угорщини останніх років", — сказав "Апострофу" В'ячеслав Ліхачов.

Протягом 2016 року Берлін посилював політику в питанні міграції. У грудні Меркель також виступила за заборону на носіння паранджі в громадських місцях і сказала наступне: "Наші закони стоять вище шаріату". Очевидною метою цих заяв було продемонструвати, що незадоволених почили. У останні місяці рейтинг Меркель лише зростає.

Ще одне гасло правоорадикальних партій — вихід своїх країн з ЄС. Ніхто, звичайно, не скаже, чи буде він реалізований на практиці в разі приходу правих до влади, але Євросоюз від загрози Frexit, Nexit та інших exit найближчим часом нікуди не дінеться. Звідси і страхи розпаду Євросоюзу — все ще вкрай сумнівного, але вже не неймовірного сценарію. Однак, на відміну від антимусульманських поглядів, прагенння до розпаду ЄС не є спільним для всіх правих.

Щоб охопити ширшу аудиторію, праві популісти часто позбавляються від гомофобії та антисемітизму (це стосується не тільки "Національного фронту", але і Партії Свободи, яка виступає на захист прав ЛГБТ і євреїв; партії "Шведські демократи", яка на останніх виборах вперше набрала більше 10%) і навіть виступають за захист від ісламу ліберального, а не консервативного порядку. Але удари по іміджу все-таки трапляються.

Голова земельної фракції "Альтернативи для Німеччини" в Тюрінгії Бйорн Хекке назвав берлінський меморіал жертвам Голокосту "пам'ятником ганьби". Сказав він наступне: "Ми, німці, наш народ, — це єдиний у світі народ, який встановив пам'ятник ганьби у самому серці своєї столиці". З партії Хекке не виключили. У керівництві партії виступили з осудом, але частина членів AfD, що показово, підтримали політика. Сам Хекке пізніше заявив, що його не так зрозуміли — Голокост він не заперечує. Політологи кажуть, що двозначна заява стала класичним прикладом провокації, мета якої — охопити якомога ширшу аудиторію. Випад проти євреїв почують ті, хто хоче його почути, але не громадяни, які не вважають себе радикалами.

Не можна обійти увагою й те, що програми правопопулістських сил включають елементи різних політичних течій. Вони можуть бути ліберальними, консервативними або ж цілком лівими одночасно (економічні програми ліворадикальних і праворадикальних партій спрямовані проти істеблішменту і глобалізації), але з приправою націоналізму.

Антон Шеховцов вважає, що нинішня популярність правих популістів — лише продовження тенденції 80-90-х років. Але зараз ті ж партії або нові політичні сили — менш радикальні. "Зайвий радикалізм, як показували багато досліджень, так і лідери самі це розуміють, відбиває у людей бажання голосувати за них. Тому вони стали більш поміркованими", — пояснив політолог. І в Німеччині, і в Нідерландах існували партії, які, на відміну від нинішніх, можна було назвати відверто фашистськими або нацистськими.

У міжвоєнний період XX століття у багатьох куточках світу політичні сили запропонували авторитаризм як альтернативу ліберального ладу. Європа тоді пройшла свій шлях до правого популізму і назад через Другу світову війну. Так що в появі нових правих на політичній сцені і навіть їх приході до влади — мало нового. За останні 10-15 років ряд партій пройшли шлях від політичних ізгоїв до повноцінних учасників боротьби за владу. Той же "Національний фронт" має багату історію, хоча ніколи не перемагав на виборах. В Угорщині не один рік впевнено править "Фідес" Віктора Орбана. Їх партія-близнюк (багато в чому, але не в питанні ставлення до Росії) повернулася до влади в Польщі.

У Норвегії члени правої Партії прогресу вже не перший рік в уряді — у них аж 8 з 19 міністрів. У 2015-му в уряді Фінляндії одне з крісел посів голова Партії фінів Тімо Сойні. Датську народну партію в XXI столітті в основному підключають до правлячої коаліції, хоча і не беруть її членів до уряду. Партії в цих північних країнах займають правопопулістські, ліберал- чи націонал-консервативні позиції, але все ж відчутно менш радикальні, ніж нідерландські, німецькі чи французькі ультраправі. Вони антиіммігрантські, євроскептичні, але в цілому, швидше, тяжіють до правоцентристів і входять у відповідну фракцію Європарламенту (окрім норвезької партії, адже ця країна не в ЄС) — "Альянс консерваторів та реформістів у Європі".

Є й український приклад тієї ж "Свободи", яка має досвід керівництва на високих посадах — Ігор Швайка керував Міністерством аграрної політики, а Олег Махніцький кілька місяців займав посаду генпрокурора. Хоча, звичайно, український досвід не дає ключів до розуміння європейської ситуації, і успіх "Свободи" зумовлений виключно українськими причинами. Адже зараз, незважаючи на популярність націонал-популістів у Європі, в Україні праві радикали, скоріше, втрачають популярність, зазначає Ліхачов.

Важливе, зважаючи на приклад Фінляндії, Норвегії і Данії, для європейських лідерів питання — чи можна співпрацювати з правими. До чого призвело загравання з Гітлером, відомо. Але чи варто побоюватися тих же наслідків зараз? І чи можна уникнути поступок?

Антон Шеховцов вважає, що в XXI столітті ті ж наслідки, що і в першій половині XX століття, просто неможливі: занадто сильно змінився світ, глобалізація і тісні економічні зв'язки між країнами "не дозволять цим партіям стати настільки ж небезпечними". З іншого боку, легітимізація правих сил через залучення до влади навряд чи буде гарною ідеєю: "Я не думаю, що слід співпрацювати з правими або лівими радикалами. Керівництву європейських країн необхідно зрозуміти, що світ дуже сильно змінився. Ми зараз бачимо, що існує підйом націоналізму, і необов'язково він виражається в підтримці правих радикалів".

Зліва направо депутати Європарламенту фракції "Європа націй і свобод": лідер італійської правоцентристської партії "Ліга Півночі" Маттео Сальвини, член нідерландської праворадикальної Партії Свободи (PVV) Марсель де Грааф, член британської ультраправої Партії незалежності Великобританії (UKIP) Дженіс Аткінсон, генсек австрійської ультраправої партії свободи (FPÖ) Харальд Вілімскі, лідер французького "Національного фронту" (FN) Марін Ле Пен, лідер нідерландської праворадикальної партії свободи (PVV) Герт Вілдерс і лідер бельгійської вкрай правої партії "Фламандський інтерес" (Vlaams Belang) Том Ван Грікен у час прес-конференції в Брюсселі.

Фото: EPA/UPG

... і винуватих

До зростання популярності правих призвело убивче поєднання періоду економічного застою, від якого Європа не може позбутися після світової фінансової кризи, з найбільш великим напливом мігрантів з часів Другої світової. Проблеми ліберальних демократичних урядів — про які говорити не прийнято — за кілька років не були вирішені. Наслідки можуть бути плачевними. Про закостенілість європейської бюрократії все частіше говорять навіть всередині цієї самої бюрократії.

"Центристським елітам необхідно враховувати, що багато вимог і турботи людей, яких можна назвати втраченими через глобалізацію, є цілком легітимними. Необхідно враховувати ці проблеми і відновлювати довіру", — упевнений Шеховцов.

Він називає загальні причини підйому радикальних популістів: "недовіра до мейнстримних політиків, до так званих політичних еліт, відсутність відчуття економічної безпеки, та ж криза біженців, сприйняття міграції як загрози для представників так званого корінного населення, які давно живуть у тій чи іншій країні, але самі навіть можуть бути мігрантами у певній мірі".

Професор політичної філософії Гарвардського університету Майкл Сандел в колонці на Project Syndicate також вказує на причини, чому люди, які голосують за популістів, мають право обурюватися. Американські демократи та британські лейбористи самі забули про свій традиційний електорат на користь більш освічених і прогресивних виборців, за що і поплатилися. Розрив між багатими і бідними збільшується. Соціальний устрій сприяє "меритократичній писі" і поділу на успішних і неуспішних, освічених і неосвічених, внаслідок чого ті, хто не досяг успіху, впевнені в корумпованості системи або зневірені в собі. Звідси — злість та образа, які з успіхом використовував Трамп. До робочих професій поваги все менше, і перспектива автоматизації виробництва повинна стати приводом для політиків переосмислити роль і значення роботи.

Нарешті, громадяни західних країн відчувають себе зрадженими: як їм здається, проводячи політику відкритих дверей і намагаючись укласти угоди про вільну торгівлю, влада більше зацікавлена в дешевих продуктах і дешевій робочій силі, ніж в збереженні робочих місць. Європейські та американські еліти, вважає Сандел, не знайшли відповідь на питання, які перед ними поставила глобалізація (наприклад, що важливіше — космополітична етика або національна солідарність). Його рецепт — брати до уваги претензії виборців, які і стали причиною популярності правих радикалів, але не наслідувати ксенофобію і жорсткий націоналізм.

Західним елітам потрібен струс. Для американців нею обіцяє стати до обрання Трампа. Є надія, що Європі вистачить загрози приходу до влади Ле Пен.