На ліхтарних стовпах на під’їзді до Загреба один одного змінюють хорватські національні прапори та полотна з гербом міста. Червоно-біло-сині полотнища прикрашають чимало будівель дуже чистої (й вельми благополучної, на перший погляд відвідувача) столиці. Колишня югославська республіка підкреслює свою незалежність промовистими деталями – головний аеропорт країни названий на честь її першого президента Франьо Туджмана, а одна з головних вулиць – на честь міста Вуковара, яке стало символом національного спротиву сербській агресії. Майже ідеальні дороги навіть на маленьких вуличках, окремі баки для різних видів сміття, привітні перехожі, які усміхаються та не відводять очі – те, що найбільше кинеться в очі українському мандрівнику.
Типовий європейський фасад міста прикриває від пересічного туриста складну історію й непросте сьогодення держави, яка досі працює над примиренням та реінтеграцією колись окупованих регіонів. Для тих, хто уважно стежить за українськими новинами протягом останніх років, так званий "хорватський сценарій" повернення територій став прикладом успішного врегулювання конфлікту із колишньою метрополією та її місцевими адептами. Війна на теренах колишньої Югославії стала однією з найбільших європейських трагедій останніх десятиріч. Символізм у виборі організаторами конференції – фондом "Українська політика" відомого українського політолога Костя Бондаренка за підтримки нардепа Вадима Новинського – місця для дискусії про досвід балканських країн у мирному врегулюванні конфліктів очевидний. Інтерес до уроків реінтеграції Балкан зростає серед усіх вітчизняних політсил, і це може наблизити порозуміння щодо концепції реінтеграції нашої країни.
Хорватський дипломат Іван Сімонович, колишній заступник генсека ООН, успішний досвід своєї Батьківщини пояснює, серед іншого, тим, що врегулювання у певний момент стало вигідним усім учасникам: "Частина території України, як і колись Хорватія, контролюється озброєними групами, яких підтримує сусідня держава. У певний момент мирна реінтеграція стала найкращим варіантом для всіх зацікавлених сторін [у Хорватії], бо збереження статус-кво або військове рішення мали занадто високу ціну. Я сподіваюся, те ж саме відбудеться і в Україні".
Тут ідеться про досвід Східної Славонії – місцевості, яка була відірвана від більшої частини самопроголошеної "Сербської Країни", де хорвати й провели низку блискавичних військових операцій. Мирна ж реінтеграція Східної Славонії, що включала розгортання миротворчого контингенту ООН та перехідний період, який загалом тривав два роки, залишається одним із небагатьох дуже успішних кейсів повернення окупованих земель. Місія налічувала майже 5 тисяч військових, 800 поліцейських, 100 військових спостерігачів і приблизно стільки ж – іноземного персоналу. "Миротворці можуть допомогти, якщо існують політична угода між сторонами та чіткий мандат місії. Це може забезпечити неупередженість, плавний перехід, створення професійних та неупереджених поліцейських сил й забезпечити дотримання прав кожної людини. Але це не може замінити політичної угоди, а лише може допомогти імплементувати її", - пояснює Сімонович.
Війська ООН у Східній Славонії
Окрім виведення усіх сербських формувань, реінтеграція передбачала, на перший погляд, вельми нестандартні кроки, приміром, викуп в тамтешніх громадян зброї, обмін її на робочі місця, повернення майна переселенцям і гарантії заселення у їхнє житло. Ну і, звісно, відновлення соціальних виплат і розмінування територій. Тимчасову адміністрацію ООН для Східної Славонії, Барані та Західного Срема (або UNTAES) очолив американський генерал Жак-Поль Кляйн. Хорвати розповідають – саме його авторитет багато в чому забезпечив успіх місії. Наприклад, від організував ринок на підконтрольній ООН території, куди приїздила скуповуватися мало не половина всього місцевого населення. Так був створений чи не найкращий майданчик для налагодження горизонтальної комунікації між громадянами – чи не найпотужнішого інструменту примирення. Хорвати також провели кілька хвиль амністії, запевняючи, що кожна з них вносила смуту в ряди сепаратистів.
Ще один неординарний хорватський підхід – створення "перехідної поліції". Туди набирали як хорватів, так і місцевих сербів. Тобто патруль був поліетнічним і складався з серба, хорвата й представника ООН. Із передбаченої зброї у поліцейського був лише пістолет. Форма правоохоронця не передбачала шевронів жодної з країн. Такий підхід, очевидно, вимагав приховування політичних поглядів на робочому місці – усі учасники повинні були опанувати свої симпатії. "Примирення потребує часу, воно триває й досі, - уточнює Іван Сімонович. – Брутальність вчинених під час конфлікту злочинів була набагато більшою, ніж зараз в Україні. Це дуже ускладнило примирення. В Україні я не бачив ненависті серед простих людей. Сподіваюся, це сприятиме примиренню".
Масштаби роботи, з якими зіштовхнулася Хорватія після війни, промовисто ілюструє той факт, що розмінування Західної Славонії завершилося тільки два роки тому. За словами учасників дискусії, попри те, що юридичні рішення знайшлися, понад третина мешканців Балкан переконані – кордони держав півострова ще не оформилися остаточно. Одним із найбільш суперечливих пунктів мирної реінтеграції стала робота хорватського Національного комітету зі встановлення довіри. План її відновлення включав непереслідування осіб, які "тримали зброю", але не були співучасниками військових злочинів. Крок виглядає цілком логічним, проте завдані війною рани важко лікувати логікою.
Попри усі труднощі, Хорватія нині – одна із найблагополучніших балканських держав, тож Київ декларує орієнтацію саме на її досвід. Чи не головна запорука успіху – політична воля тодішнього керівництва країни. Президент Франьо Туджман та його команда, незважаючи на звинувачення навіть у зраді, неухильно дотримувалися плану реінтеграції, поставивши неочевидну на той час довготермінову вигоду понад миттєві виграші.
Франьо Туджман
Куди менш пощастило із мирним планом, до прикладу, Боснії і Герцеговині. Федеративна держава складається з двох утворень (Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської) та округу Брчко, а керують нею по черзі, по вісім місяців, представники Президії – органу, що складається з трьох представників державотворчих народів, які не надто ладнають між собою. Можна лише уявити масштаби тамтешньої бюрократії, враховуючи, що в країні три офіційні мови (боснійська, хорватська і сербська).
Чи не головний урок конференції про застосування досвіду балканських держав для України полягає в тому, що універсальних рецептів примирення, які можна було би просто перенести на вітчизняні терени, не існує. Врегулювання в будь-якому разі вимагатиме взаємних поступок, справжньої зацікавленості усіх сторін та невтручання сусідів, що мають імперські амбіції. На відміну від Балкан, щодо яких існував певний геополітичний консенсус, а конфлікт відбувався головно між регіональними гравцями, Україна залишається полем геополітичного протистояння, а агресором є постійний член Ради безпеки ООН, який має амбіції глобального гравця.
Те, що сьогодні відбувається на Донбасі, можна описати як збройний конфлікт низької інтенсивності. Мінські угоди не діяли жодного дня, адже, з одного боку, вони не зовсім коректно визначають сторони конфлікту, а із іншого, їм бракує інструментів для ефективного контролю за збереженням перемир’я й дотриманням прав людини. Ланкою, якої не вистачає у ланцюжку втілення мінського мирного плану, є розгортання на всій території Донбасу миротворчої місії й створення міжнародної перехідної адміністрації. При цьому обов’язковою умовою для успіху місії називають присутність військовослужбовців місії на неконтрольованій нині ділянці україно-російського кордону. Щоб це відбулося, потрібні ініціатива з боку офіційного Києва, згода Москви й третіх сторін і, звісно, резолюція Ради безпеки ООН.
Донецьк, Україна, 9 мая 2018 р.
Втім, варто розуміти: втілення в життя усіх цих пунктів аж ніяк не означатиме автоматичного завершення війни. Розгортання миротворчого контингенту, демілітаризація територій, утворення перехідних адміністрацій та правоохоронних органів, повернення переселенців і підготовка до виборів стануть лише початком власне процесу примирення, тривалого й непростого, протягом котрого потрібно буде вчитися довіряти, шукати компроміси, бути толерантними, опановувати політичні симпатії й будувати позитивний порядок денний, орієнтуючись на довгострокові інтереси, а не миттєву політичну доцільність.
