Питання завершення війни на Донбасі є головною вимогою українців до президента Зеленського, цього прагне 64% населення країни. Сам Зеленський обирався як президент миру, під час виборчої кампанії він обіцяв завершення війни, і зараз йому складно дорікнути, що він бездіяльний на цьому полі. Таку думку висловив "Апострофу" експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Максим Степаненко.
Примітивне уявлення кандидата у президенти Зеленського про миробудівний процес від самого початку використовувалося його опонентами, зокрема, другим головним претендентом на президентство Петром Порошенком, для підкреслення того, що "тільки професійний політик може керувати країною", особливо в умовах війни. Незважаючи на засилля бруду та хейтспічу убік Зеленського та його виборців, останні все ж таки повірили коміку, а не "професійному політику", результати роботи якого всі мали змогу бачити на власні очі: це і ступор у питанні врегулюванні конфлікту, і процвітання топ-корупції, підвищення тарифів на послуги ЖКХ тощо.
Принципова політична воля Володимира Зеленського використовувати всі доступні інструменти та важелі впливу на Росію для закінчення війни на Донбасі та повернення Криму під український суверенітет призвели до пожвавлення миротворчого процесу. Були досягнуті важливі для українців перемоги: повернулися додому українські в’язні (зокрема, Олег Сенцов, з приводу звільнення якого, як вважалося раніше, просто неможливо домовитися), повернулися українські військові катери, була організована зустріч лідерів країн "нормандської четвірки". Навіть Медведчук, кум Путіна, якого "не помічав" Порошенко, був усунутий із переговорного процесу з РФ. Тобто ревізія попередньої неефективної зовнішньої політики України принесла свої плоди. Так, наразі головні виклики зосереджені у політичному аспекті "Мінська", який написаний зовсім не на користь України, але процес таки зрушив з місця.
А що ж Петро Порошенко і його "потужна дипломатія"? Підписавши Мінські домовленості, Україна створила для себе рамки, які, з одного боку, створюють дорожню карту припинення воєнних дій на Донбасі та повернення контролю над тимчасово окупованими територіями, з іншого боку, порядок виконання пунктів Мінських домовленостей не має двозначного трактування, він написаний в інтересах РФ та її сателітів на Донбасі. Чого вартує лише те, що, згідно з "Мінськом", спершу на Донбасі проводяться вибори, і лише після цього Україна отримує контроль над власним кордоном! Уявіть на секунду, щоб було б, якби Зеленський погодився із чимось подібним! Той же Петро Порошенко, натягнувши звичну маску "патріота", вже давав би інтерв’ю "П’ятому" та "Прямому" про державну зраду Зеленського. Але водночас всіх, хто критикує президента Порошенка та його ініціативи, нещадно таврували "агентами Кремля".
Читайте: Надскладне завдання: як призначення Єрмака вплине на ціну миру на Донбасі
Відповідно, Порошенко створив для себе та всієї країни межі, у яких просто неможливо врегулювати конфлікт на Донбасі без суттєвих поступок національним суверенітетом України на користь РФ. Тому як "професійний політик" Порошенко не думав виконувати "Мінськ", хоча і заявляв про його безальтернативність. Насправді, Порошенко за п’ять років не зміг запропонувати більш ефективну формулу, ніж "Росія просто має забратися з Донбасу і Криму". У теорії все звучить просто і логічно. Більше того, цього, мабуть, хотіли би всі як в Україні, так і партнери за її межами. Всюди, тільки не у Кремлі. Росія довела, що вона готова нести економічні та репутаційні втрати через агресію в Україні. Більше того, Росія зацікавлена у тому, щоб Україна була послаблена активним військовим конфліктом, а також у провокуванні кризи у ЄС через нездатність вирішити конфлікт у себе під носом. І це лише деякі з тих причин, чому "формула Порошенка" не спрацювала та і не могла спрацювати.
Із тріском програвши вибори коміку без політичного досвіду та цілісного уявлення про те, як працює державний механізм, Петро Порошенко був змушений вичікувати на помилки Зеленського, щоб почати тиснути на рейтинг президента, який і досі залишається високим, особливо для української політики. Але для Зеленського тема миробудівництва перетворилася на справжній стовп, на якому тримається його рейтинг. Його дії у цьому напрямку неідеальні, але все ж таки більш ефективні за політику, яку здійснював Порошенко. І українці це бачать, продовжуючи вірити у щирість намірів Зеленського. Зрозуміло, що така ситуація ніяк не може влаштовувати колишнього президента.
В умовах, коли більшість українського суспільства прагне завершення війни та підтримує Зеленського на цьому нелегкому шляху, Порошенку залишається лише воювати із "вітряками". Він активно відшукує недоліки в ініціативах Зеленського і критикує їх, роблячи вигляд, що він взагалі не має стосунку до тієї ситуації у країні, яку ми зараз маємо. А якщо "причин" у діях Зеленського недостатньо, Порошенко сам створює для себе "спаринг-партнерів".
Петру Порошенку вигідно намалювати для Зеленського межі, у яких перебував сам Порошенко і які унеможливлюють миротворчий процес. Продукуючи хвилі хейтспічу, Порошенко намагається маргіналізувати всі ініціативи Зеленського, змушуючи його підштовхнути на вигідне для себе поле – порожні балачки і вимогу діяти всіх, але не Україну. Така формула успішно "допомогла" Порошенку знизити свій рейтинг нижче плінтуса, сконцентрувавши при цьому 70% антирейнтингу. Можна погодитись, що у Зеленського, як у неполітика, просто не вийде п’ять років говорити про російську агресію, рахувати втрати на фронті, але при цьому нічого не робити для припинення війни.
Технологам Петра Порошенка вдалося за допомоги подібної тактики збити Юлію Тимошенко на президентських виборах, яка погрузла у темах євроатлантичної інтеграції України і не змогла конкурувати на цьому полі із Порошенком. Ту саму стратегію Порошенко обрав і для боротьби із Зеленським. Безперечно, опозиція та суспільство мають і повинні слідкувати за діяльністю президента, особливо у такій сфері, як миробудівництво. Але коли суспільний контроль намагаються підмінити неконструктивною критикою та хейтспічем, то це грає на руку лише політиканам, які за лицемірною маскою "патріотизму", намагаються знову повернутися до влади та уникнути кримінального покарання за свою "діяльність".
