Президент Володимир Зеленський у своїх зверненнях до народу спробував заспокоїти громадян, щодо можливого вторгнення на територію України військ РФ. Чи готовий Володимир Путін до наступу на Україну, яких саме сценаріїв нам варто чекати, та чи здатні ми до опору - в есклюзивному інтерв'ю "Апострофу" розповів член комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки СЕРГІЙ РАХМАНІН.
- Президент звернувся до українців, щоб упередити розповсюження паніки та пусті полиці в магазинах на фоні чуток про російський напад, який нібито має відбутися дуже скоро. Між тим, ми бачимо, як російські війська масово перекидаються в Білорусь нібито на навчання. Чи погіршилась ситуація порівняно з кінцем листопада?
- Перша інформація про те, що, готується вторгнення, щонайменше суттєва ескалація, з'явилися наприкінці осені. Першоджерела були на Заході: заяви в пресі, а потім заяви офіційних осіб. На той момент вздовж наших кордонів відбувалося переміщення особового складу, військової техніки, озброєнь, але порівняно з ситуацією весни 2021 року воно було суттєво меншим, тому говорити про неминуче вторгнення не доводилось.
Протягом останнього місяця ситуація справді погіршилася, по-перше, за рахунок того, що угруповання, які знаходяться вздовж українських кордонів, суттєво посилилися. І це посилення відбулося не стільки за рахунок особового складу, скільки за рахунок засобів, які можуть бути використані під час широкомасштабної війни.
По-друге, вона погіршилася з політичної точки зору. Чому? Тому що ризик ескалації багато в чому залежить від ефективності або неефективності перемовин, які ведуть, будемо називати речі своїми іменами, Росія та США, і поки що сторони не домовилися. До речі, вадою усіх перемовин між Заходом та Москвою є те, що із самого початку вони й подавалися як перемовини між Кремлем і Білим домом, а не як перемовини між Росією та Західним світом. Частина країн - членів НАТО та провідні європейські політики висловили своє незадоволення тим що вони фактично залишилися поза межами цього процесу.
- Чого прагне Росія на цих перемовинах?
- Тут йдеться не про виконання "Мінська", захоплення України чи навіть про встановлення політичного контролю над колишніми радянськими республіками, це питання про офіційне визнання Росії як великого, потужного, самодостатнього геополітичного гравця. Путін давно марив Ялтою, переділом світу між великими державами. Він хоче офіційного визнання за Росією статусу держави-переможця у Другій світовій війні, який мав СРСР.
Крім того, президент Росії хоче того, щоб будь-які геополітичні рішення узгоджувалися з Росією та враховували її позицію. При цьому амбіції Москви залишилися на радянському рівні, а їхній вплив на світову економіку суттєво послабився, навіть з урахуванням нинішніх цін на газ та нафту.
В світі триває політична боротьба двома наддержавами: Китаєм та Сполученими Штатами. США пішли на перемовини саме тому, що Росію вони сприймають як гравця який може загострити їхнє протистояння з Китаєм.
Якщо Росія не досягне бодай частини тих цілей, яких вони перед собою ставлять, то один з виходів для них - це спровокувати суттєве загострення в Європі і після цього повернутися до переговорів вже з позиції суб'єкта, який може піти далі. Ми в цьому сценарії - об'єкт яким торгують, шантажують, тобто війна в Україні - це та ціна, яку Путін готовий заплатити, щоб добитися хоча б частини своїх цілей, головна з яких, як вже говорилось вище - публічне визнання Росії великим геополітичним гравцем, з яким про все домовляються. Фактично вони хочуть посісти місце впливового політичного гравця, з чим через певні об'єктивні та суб'єктивні причини не впорався Європейський союз.
- А чи не замалий об'єкт для таких от амбіцій?
- Ні, не замалий через цілу низку обставин. По-перше, з 2014 року Західний світ застосував санкції та частково взяв на себе зобов'язання по забезпеченню безпеки в світі. Тепер у НАТО та ЄС вже немає вибору, окрім їх дотримання. Зрозуміло, вони є достатньо умовними, але зовсім пробачати ляпас Захід не хоче.
По-друге, війна в центрі Європи, навіть невелика, б'є по економіці усієї Європи та світу, тому що він глобалізований. Які складні стосунки не існували б між певними країнами - вони все одно торгують, експортують, імпортують, укладають торгові угоди, тощо. Тобто війна в Україні ускладнює ситуацію у світі загалом.
Українські прикордонники
Наприклад, Німеччину цікавить зараз, буде чи не буде працювати українська газова труба під час можливої війни. Якщо війна в Україні буде відбиватися на питанні постачання газу, то це для Німеччини буде проблема, і схожий прагматичний інтерес можна знайти у великої кількості різних країн: Туреччини, Польщі, країн Балтії, Угорщини. Можна називати десятки країн яким з певних причин тут зовсім не потрібна війна. І справа не в симпатіях до нас. Інтереси цих країн треба використовувати для захисту власне українських національних інтересів.
Не можна покладатися винятково на дипломатичний хист Байдена, нам треба свої інтереси відстоювати в різних країнах, шукаючи варіанти альянсів, дипломатичної, військової, військово-технічної, політичної - будь-якої підтримки. Зараз дипломати мають готуватися до загострення навіть більше ніж військові.
Тому Україна це не мала ціна. Це - велика країна, яка залишається буфером між Росією і Західним світом. Якщо Західний світ певною частиною не вважає Росію ворогом, то точно вважає противником. Як сказав один з польських керманичів, його держава більше не хоче спільного кордону з Росією, і це можна зрозуміти.
- Скільки зараз взагалі навколо кордонів зібралося російських військ? Називають 127 тисяч, 122 тисяч, хтось і про 170 говорить…
- Я би зараз не впирався в абсолютні цифри, але це не 120, не 150, не 170 і тим більше не 200. Насправді ця цифра більш-менш співставна з тією чисельністю, яка певний час вже була зосереджена вздовж наших кордонів.
Але що важливо. По-перше, йдеться про якісне підсилення, а по-друге - про створення можливості для більш швидкого перекидання великих мас військовослужбовців і засобів до українських кордонів.
Тобто, одна історія, коли у вас є угрупування, скажімо, у 100 тис. військових, але інфраструктура, засоби підтримки, засоби зв'язку не розгорнуті та не підготовлені належним чином. А інша річ, коли інтенсивно проходить підготовка інфраструктури. Адже сама по собі кількість танків навіть біля кордону не є загрозою, але коли є відповідна кількість палива, заправників, розгорнута ремонтна інфраструктура, є певні засоби у тому числі засоби ураження, яких не було в безпосередній в близькості до наших кордонів ще місяць тому, тоді спрощуються можливості для нанесення ударів.
- Обговорюються різні сценарії російської агресії, від широкомасштабного вторгнення до локального загострення на Донбасі. Який із сценаріїв ви вважаєте найвірогіднішим і чому?
- Ризик широкомасштабного вторгнення все ще некритичний, але він є вищим, ніж був місяць тому. Попри це, я не думаю, що Путіну вигідна історія з таким вторгненням, тому що це дуже дорого, ризиковано, навіть маючи перевагу. А його перевага є очевидною, адже за певними критеріями ми поступаємося Росії, починаючи від мобресурсу і закінчуючи технічним оснащенням. Йдеться про комплекси РЕБ, систему ППО, авіацію, ракети. Але навіть за такої переваги широкомасштабна війна означає велику кількість втрат, які є просто неминучими, і навіть в Росії ніхто не хоче отримувати похоронку чи труну.
Окрім цього, Україна - велика територія яку окупанту треба утримувати, а широкомасштабне вторгнення вимагає величезних грошей: забезпечення, оснащення, постачання. Російська економіка не настільки потужна щоб дозволити собі велику війну. Навіть якщо росіяни сподіваються на бліцкриг, то вони точно враховують ризик, що він може не скластися.
Ще один момент: ставки в протистоянні із Заходом, перш за все із США, піднято настільки високо, що якщо Росія піде на якісь жорсткі кроки, то відповідь буде неминуча. Є питання щодо "пекельності" санкцій, тому що в самих США немає єдності та чіткого розуміння, на що вони здатні піти. Є певні суперечності з цього приводу між США і ЄС, є дискусії усередині самого Європейського Союзу, але в будь-якому разі Захід змушений буде відповідати. Адже після Афганістану нового ляпасу вони не витримають, це страшенний удар по репутації, а від репутації залежить все.
Варто звернути увагу й на те, що Путін завжди знаходив якісь бодай формальні приводи і для війни в Грузії, і для захоплення Криму, і для введення військовослужбовців в окуповані частини Донецької та Луганської областей. Але просто так, без формальних приводів влаштувати широкомасштабне вторгнення, мені здається, не може ніхто, навіть Путін. Виправдати широкомасштабне вторгення неможливо в принципі. Набагато простіше з його точки зору, якщо це буде нехай локальний, але достатньо потужний удар. Це можливо на Донбасі. Але чи означає це неминучість такого сценарію? Ні, не означає.
Більше того, як показує життя, кращий спосіб уникнути нападу це демонструвати здатність до відсічі. У нас це виглядає поки що достатньо кволо. Мало б бути більш акцентовано, більш агресивно, більш чітко та демонстративно.
Я неодноразово говорив, що президент має виступити перед народом, він знаходив купу приводів записати якесь відео чи про щось повідомити, але записати відповідь на питання яке всіх турбувало, в нього часу не знаходилося. В цій заяві він точно мав би казати "не біжіть купувати гречку, сіль і сірники", а говорити про те, що вторгнення можливе, це ризик, але ми готуємось, ми робимо те, ми робимо це…
Саме це вселяє впевненість, а не брехня, оманливі міркування та сподівання, що хтось домовиться за нас чи буде воювати замість нас. Я думаю, що всі вже зрозуміли, ніхто за нас воювати не буде. Навіть кількість країн які будуть надавати нам летальну зброю, обмежена. Окей, ми маємо використовувати будь-яку допомогу і прагнути збільшення її обсягів, але воювати доведеться нам, не тільки тим хто перебуватиме в окопах, а й тим хто має працювати тут. Переведення економіки на військовій рейки, перегляд основних показників державного оборонного замовлення, пошук коштів, створення військової адміністрації, запровадження воєнного стану, мобілізаційні заходи - до всього треба готуватися. Не можна сидіти та чекати що зараз почнеться, і потім дивуватися.
- Тобто, якщо широкомасштабного наступу не буде, то вдарять на Донбасі?
- Скоріше за все.
- Але чому не південь, Крим, Азовське море, Чорне море? Про це теж йдуть розмови.
- Думаю, що цілком об'єктивної інформації немає ні в кого. На рівні припущення я би сказав так: найбільш ймовірний варіант це Донбас, менш ймовірний, але напевно теж можливий варіант - це південь, малоймовірний варіант - Північ. Хоча й на території Білорусі Путін фактично почувається як господар, це не дуже захищена ділянка кордону. Але з точки зору військової імовірності, я б вважав це дуже ризикованим варіантом.
Зовсім малоймовірним є на сьогодні широкомасштабне вторгнення, коли наносяться удари з різних сторін, умовно кажучи на Півдні, на Півночі, на Сході. Важливим є і момент перемовин з американцями – наскільки довго вони триватимуть та чи далеко зайдуть. Окрім цього, впливатиме на ситуацію готовність до удара у відповідь з боку України.
- А як щодо можливих строків?
- Для того, щоб робити такі припущення, треба мати суттєво більше інформації ніж у мене є. Зрозуміло, що мої припущення будуть суб'єктивними, але чим довше триватимуть перемовини, тим меншим буде ризик вторгнення. Умовно кажучи, якщо будуть якісь взаємні поступки, з'являться якісь нові треки, які будуть обговорюватись - тоді буде знайдено більше точок дотику. Скажімо так, кожний новий день перемовин дату вторгнення буде віддаляти, а не наближати. Умовно кажучи, якщо перемовини триватимуть і після Олімпіади, то скоріше за все улітку можна буде перевести подих.
Тому найбільш загрозливими є найближчі місяця півтора, як мені здається. Але за великим рахунком, імовірність військової ескалації залежатиме від ефективності перемовин Путіна та Байдена.Так от, я насправді не знаю що для нас буде гірше, якщо вони домовляться чи якщо вони не домовляться. Для нас оптимальний варіант, якщо перемовини триватимуть достатньо довго і вийдуть на якийсь "вегетаріанський" варіант в осяжному майбутньому. Гірший варіант - це коли під вивіскою убезпечення світу від нової війни нас змусять робити якісь неприємні речі - і це буде подаватися як та ціна, яку всі мають заплатити: Сполучені Штати, Київ, Європейський союз, НАТО за те, щоб не відбулася війна. Це буде подаватися як перемога, але цілком можливо, що для нас це буде початок поразки без війни, яка може підточити основи держави.
Володимир Зеленський разом із Ентоні Блінкеном
- Мінські угоди маєте на увазі?
- Можливо не тільки вони, можливо з'являться якісь нові опції. Я не є учасником перемовин. Людей, які обізнані з колом питань, а головне знають ступень гнучкості тієї чи іншої сторони насправді дуже мало.
Але навіть якщо нас примусять виконувати Мінські угоди - це може розвалити державу, причому набагато швидше навіть ніж війна. Це жорстка точка зору, непопулярна, коли я її висловлюю, мене навіть за неї критикують, але це моя точка зору, я маю на неї право
- Буквально днями Блінкен якраз в такому ключі зробив заяву – мовляв, ніякого "апгрейду" Мінська, про який раніше казала Банкова, не треба, і домовленості треба виконувати в нинішньому вигляді…
- Україна сама себе загнала в пастку, постійно повторюючи, що альтернативи Мінську немає. Це говорив Петро Порошенко, це продовжує говорити Володимир Зеленський. Особисто мене це здивувало, тому що, враховуючи критику нинішнім президентом усіх дій попереднього, було б логічним почати історію з "Мінськом" з чистого аркуша. Натомість, він ледь не самого початку казав що альтернативи Мінську нема, хоча він і поганий.
Ну, якщо альтернатив нема – то виконуйте. Проте виконання "Мінська" може бути історією яка в принципі влаштовує всіх, крім нас.
- Чому?
- ЄС зможе ліцензувати "Північний потік-2" і це буде подаватися, як ціна яку платять за те щоб не розгорнулася війна. Україна непублічно отримала рішення про те, що найближчим часом її в НАТО не чекають, а в НАТО це буде подаватися як ціна, яку заплатили за те, щоб війна не дійшла до кордонів Альянсу. Байден взагалі буде миротворцем, це буде успіх. В переддень можливих ускладнень між Китаєм і Тайванем, Вашингтон може отримати запевнення росіян в тому що вони поставлять на паузу своє військово-технічне співробітництво с Китаєм. Можливі якісь додаткові угоди по кібербезпеці, яких дуже потребує Байден, можливі якісь кроки росіян в частині виконання кліматичних угод, певне обмеження ракет середньої, малої дальності. Це теж, в принципі, для росіян не критична історія, адже вони і так мають боєголовок набагато більше, ніж три найбільші ядерні держави разом узяті. Тому виконання "Мінська" - це історія, яка влаштує всіх, крім нас.
Здається, Левко Лук’яненко казав: "Дуже добре, що ми отримали незалежність безкровно. Це промисел Божий, але це означає тільки те, що ця кров ще проллється, і місце, з якого ми могли стартувати, буде в неосяжному майбутньому, а не в 1991 році". І він як в воду гледів,тому що ця розмова відбулася задовго до 2014 року, коли ми отримали кров і стартували до своєї повноцінної незалежності.Тобто, виконання "Мінська" не означає, що ми через 5-10 років ми не отримаємо набагато страшнішу війну, ніж та, яка можливо відбудеться зараз.
- В чому Ви бачите головні загрози Мінських угод?
- Сама по собі мінська конструкція повністю руйнує територіальну цілісність України. Це гірше, ніж Придністров’я, тому що принаймні Кишинів не платить Придністров’ю, не утримує його з власного бюджету. Натомість, Україна після мінських угод буде утримувати з бюджету території, які не контролюватиме. "Мінськ" руйнує адміністративно-територіальний устрій, Конституцію. Та й контроль над кордоном там прописаний, після повного врегулювання, яке може тривати років 100. Ми не отримаємо контроль над своїм кордоном, а там будуть власна поліція, суди, прокуратура і все це Україна буде оплачувати зі свого бюджету. Що скажуть на це жителі інших регіонів, які посилали бійців на війну, а тепер будуть розуміти, що годують тих, хто відмовляє Україні в праві на існування?
- Але ж відмовитись від "Мінська" ми не можемо…
- Насправді, ставити хрест на Мінських угодах можна було з того моменту, коли почалася "паспортизація" в ОРДЛО. Це вже було порушення мінських угод. Тобто, ми отримаємо неконтрольовані території з власною армією, яка буде знаходитися під російським контролем, прямо у нас під парканом. Нагадаю, ми втратили величезну частину економіки, території, ми втратили час, гроші, які мали витрачати на реформи. Натомість, ми будемо утримувати регіон, який не буде українським, і контролю над кордоном у нас не буде. Я точно не кровожерни , але псевдомир мінських угод, який влаштує всіх, крім нас, буде означати шлях до величезних проблем. Впевнений, що держава вистоїть навіть за таких умов, але неймовірно великою ціною, яка не означає, що не буде нової війни. Мінські угоди не є запорукою відновлення держави.
- А референдум, про який ще минулого року говорив президент?
- Якщо аналізувати логіку Зеленського, то в нього вона така: коли я не знаю, що робити, то пораджуся з народом, і хай народ мені підкаже. Це варіант, який має право на існування, але точно не для президента держави. Логіка найвищої посадової особи має бути такою: я маю якесь рішення, чи маю план, я хочу отримати вотум довіри для того, щоб його виконувати чи не виконувати.
Якщо в нього є готове рішення, то референдум в цій ситуації є спробою зняти з себе відповідальність. Ну добре, напевно слабка людина має право на це, але ж ти несеш за людей відповідальність з того моменту, як приніс присягу. Якщо ти не відчуваєш в собі достатньо сил, то й не треба було приносити присягу. Якщо ти відчув це уже після того, як став президентом, завжди є опція написати заяву і піти. Але якщо ти вважаєш, що ти відповідальний - не треба ховатися за референдумом, ти сам маєш вирішувати. В 19, 106, 102 статтях Конституції все чітко та зрозуміло написано – ти є гарантом прав і свобод, територіальної цілісності, державного суверенітету, національної безпеки, Верховний головнокомандувач і голова РНБО. Не хочеш покладати на себе відповідальність – не покладай, але вибач, тоді розписуйся у власній слабкості.
- Від слабкостей перейдемо до питання підсилення нашої оборони. Останніми тижнями наші партнери надіслали нам доволі велику кількість зброї. Чи здатні ці поставки суттєво вплинути на нашу обороноздатність?
- Звісно, "Байрактар", як і "Джавелін" - дуже важлива й корисна річ, але сучасна війна не виграється гранатометами. У нас є слабкі місця: величезні проблеми в авіації, системі ППО, ПРО, в системі радіоелектронної боротьби, радіорозвідки.
Ці прогалини неможливо заповнити дуже швидко, і точно ти не зупиниш "Байрактаром" "Іскандер". Є певні речі, які нам справді потрібні і ми за них дякуємо, але це не те, що суттєво змінить ситуацію на нашу користь.
Загалом, є два важливих рішення: готовність британців постачати нам гранатомети, а також рішення США, яке дозволяє передавати нам зброю, що знаходиться в країнах Балтії, в тому числі "Стінгери". Це важливо, але це не вирішення проблеми, якщо ми говоримо про якісь серйозні історії. У нас є проблеми і з організацією роботи, в тому числі в системі нашого військово-промислового комплексу, і в системі Міноборони, є проблеми з грошима. На превеликий жаль, далеко не все те, що ми маємо намір закуповувати у наших західних партнерів, нам продають.
- Німеччина як приклад.
- Не лише вона. Але коли там кажуть, що не постачають зброю - подивіться, в які країни Німеччина постачає летальну зброю, техніку. Це арабські, африканські країни. Наприклад, вони продають арабам танки "Леопард". Я іх не засуджую, це їхні національні інтереси, це їхня справа. Насправді, ми щиро дякуємо за все, що нам продають, але є ціла низка критичних речей, яка нам необхідна, яку ми просимо, але нам відмовляють.
До слова, у себе ми теж не робимо того, що мали б робити. Зараз є спроби нового керівництва Міноборони змінити нашу систему, але ж вони не чарівники, міністерство не існує в вакуумі. Є Мінфін, який не хоче давати гроші, Мінстратегпром, у якого свій погляд на речі, "Укроборонпром", у якого величезна кількість проблем, і так далі. Це не означає, що вони не розв’язуються, але якщо ми говоримо про те, що от завтра є загроза, і нам завтра потрібно те-те-те, то все це швидко не з’явиться, ні ззовні, ні зсередини. Є дуже багато обставин, які нам не дозволять швидко залатати дірки, які створювалися роками, якщо не десятиліттями.
- Якщо ми вже згадали "Укроборонпром", як ви оцінюєте реформу, яка відбувається?
- Я би не називав це реформою поки що. Намір зрозумілий, ідея непогана, але її реалізація особисто у мене викликає певні застереження і тому я за неї не голосував, хоча я вважаю, що реформа потрібна. Якщо ми говоримо про практичну реалізацію профільного закону, там все набагато складніше і за великим рахунком він на повну потужність ще не запрацював.
Є об’єктивні причини – це проблеми великої кількості підприємств, величезні заборгованості, з якими ніхто не знає, що робити. І суб’єктивні – це певні непорозуміння, які виникають у керівників підприємств з керівництвом УОП, у керівників підприємств з Міноборони. Тобто це система, яка потребує реформ, але давайте будемо щирими і відповідальними, це не відбудеться за рік чи два чи три.
- Є певні проекти, про які у нас багато говорять, це передусім "Нептун", "Вільха", постачання катерів, корветів. Що ми отримаємо в найближчий час?
- Щодо корветів – то це історія довгострокова, потрібно ще пройти певний шлях – законодавчий, виконавський, економічний, фінансовий, дипломатичний, тощо. Але це не те, що нам буде помічним просто зараз. Є певне бачення у чинного керівництва військово-морських сил як мають розвиватися ВМС. Там було 2 принципових підходи – це формування "москітного" флоту або формування більш-менш повноцінного флоту, який би передбачав наявність корветів, фрегатів і малих підводних човнів.
Корвет типу "Ада"
Загалом фінансовий ресурс обмежений, найближчим часом додатково гроші не з’являться, хоча є резерв. Для мене досі загадкою є питання військового збору, який минулого року становив 25 млрд грн. Для розуміння, це приблизно співставно з тією сумою, яка загалом витрачається на озброєння - на закупку, модернізацію. Але якщо хтось вважає, що гроші з військового збору вони йдуть на військових, вони помиляються, все йде в загальний фонд. Тобто це просто додатковий ресурс Мінфіну при розподілі бюджетних коштів, жодної цільової, адресної програми, коли хоча б частина цих грошей йшли на потреби сектору нацбезпеки, немає.
Можна припустити, що більша частина військового збору йде на потреби Укравтодору, а не військових. Зараз Міноборони в частині бойової підготовки має приблизно приблизно 20% від реальної потреби, і це в умовах не інтенсивних бойових дій. Тобто, гроші треба шукати.
В чому є проблема таких великих амбітних проектів, як "Нептун" чи корвети Ada? Це дуже коштовні проекти, які вимагають величезних фінансових вкладень. Бюджет не гумовий, міністри фінансів дуже неохоче дають гроші. Але інструмент, який не вчора вигадали - держгарантії. Скажімо, є величезний проект, який потребує мільярдів гривень. Є оборонний бюджет, з якого можна висмикнути ці гроші, віддати на 2 проекти, але решта проектів фінансуватися не будуть. Але неможливо не закуповувати мастило чи паливо, неможливо не здійснювати капітальний ремонт бронетехніки, тощо.
В таких випадках можливе надання грошей під державні гарантії. Тобто держава гарантує підприємству, ти не висмикуєш величезні суми з оборонного бюджету, а береш гроші у приватних чи державних банків.
До речі, щодо питання, як ми готуємось до війни і чому ми не в НАТО. На початку минулого року РНБО вирішила, що для потреб сектору безпеки і оборони буде виділена велика сума. Міністерство оборони, яке тоді очолював Андрій Таран, мало визначитися до березня, на які видатки мають піти ці гроші. І до кінця весни треба було пройти певну процедуру, щоб влітку ці гроші пішли, інакше сенсу в них нема. Як у нас це робиться: гроші які мали прийти в березні, розписують тільки в листопаді або навіть в грудні на поточний рік. В більш-менш усталеному вигляді пропозицію Міноборони ми отримали, якщо не помиляюсь, в листопаді. Щоб ви зрозуміли: була використана одна двадцята усієї суми, і розписана вона була тільки в грудні-місяці.
- То де ці гроші зараз?
- Їх використовує міністерство інфраструктури. Вони виявилися спритнішими, правда, процедура отримання грошей у них простіша. Теоретично, навіть ті гроші які є, можна використати, але все це низька ефективність роботи, розгардіяш і хаос. Коли в нас говорять, що на оборонних замовленнях крадуть, підозрюю, що крадуть. Але ви собі не уявляєте яка кількість грошей просто розбазарюється. Невідомо хто гірший, той, хто вкрав, чи той, хто по дорозі загубив. Гроші не доходять туди, куди мають доходити. Виконання державного оборонного замовлення – це коли передбачено постачання 20-ти танків, і вони поставлені. А в реальності вони не поставлені, хоча за паперами все виконано, бо гроші які мали піти на постачання танка, пішли на закупівлю філіжанок.
Тут не має злого умислу, є певна кількість проблем... Тому говорити, що і коли ми отримаємо дуже складно.
- То як все ж таки йдуть справи з великими проектами?
- З корветами трохи простіше, тому що у турків достатньо потужні можливості. Тут питання тільки своєчасної сплати грошей. Поки мені подобається підхід нового керівництва міністерства оборони. Я сподіваюся, що це не збіг, а логіка.
Є дуже показова історія, яка називається кінець року. Державне оборонне замовлення теоретично має погоджуватися на початку року, і зміни до нього мають відбуватися мінімальні. Зазвичай, ми державне оборонне замовлення бачимо навесні для погодження, а потім перепогоджуємо його безліч разів. Тому наприкінці року гроші часто "згорають" або перекидаються на різні не дуже нагальні напрямки. Так от, цьогоріч залишки грошей Міноборони, які з тих чи інших причин не були освоєні, спрямовані саме на ті проекти, які справді є важливими. До чого я веду? З'явилася надія, що важливі проекти тепер будуть фінансуватися стабільно.
