Питання реалістичності вступу України в НАТО давно придбало маніпулятивне забарвлення. Одні використовують прагнення України увійти до Північноатлантичного альянсу як доказ приналежності країни до західного світу. Інші стверджують, що ніхто в НАТО не чекає Україну. Оскільки Україна за певних причин дійсно далека від членства в Альянсі, а Росія щосили опирається розширенню НАТО, це змушує поміркувати, чи існують у держави інші засоби забезпечення національної безпеки, крім зміцнення власних збройних сил. Тобто проаналізувати, чи можливе створення альтернативного НАТО об'єднання.
Розширення НАТО на схід
Росія побудувала свою політику протистояння Північноатлантичному альянсу на міфі про розширення НАТО на схід. Точніше, на перекручуванні трактування. Російська сторона стверджує, що їй гарантували, що НАТО на буде розширюватися у східному напрямку. Цю обіцянку представникам СРСР нібито дали під час переговорів про об'єднання Німеччини у 1990 році. Президент Радянського Союзу Михайло Горбачов брав участь в переговорах з американським держсекретарем Джеймсом Бейкером і канцлером ФРН Гельмутом Колем. Перший дійсно надав гарантії нерозширення на схід як один з варіантів вирішення питання про участь об'єднаної Німеччини у Північноатлантичному альянсі. НАТО мав залишитися в межах 1989 року. Тобто військ Альянсу не повинно було бути не тільки на території колишньої Східної Німеччини, а й на схід від єдиної Німеччини.
Таку ж позицію міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер виклав своєму радянського колезі Едуарду Шеварднадзе. Цей варіант Раді нацбезпеки США здався неможливим для реалізації, і в своєму листі вони запропонували особливий військовий статус для східнонімецьких територій. Але пізніше Коль, маючи на руках лист від Бейкера і ще одн — від імені президента Джорджа Буша, представив Горбачову якраз м'якші пропозиції держсекретаря США. Радянський президент їх прийняв, погодившись на об'єднання Німеччини.
Пізніше і Бейкер, і Коль погодилися з пропозицією Ради нацбезпеки і президента США — з деякими обмеженнями для НАТО лише на території НДР. З ускладненням внутрішньої ситуації Радянському Союзу стало важче відстоювати свої інтереси. При підписанні домовленостей між ФРН і СРСР питання розширення НАТО ніяк не закріпилася формально. Професор історії в Університеті Південної Каліфорнії і запрошений професор Гарварду Мері Еліз Сарот вважає, що в СРСР вважали за краще повірити західним колегам на слово. Але після зміни президента — місце Буша зайняв Білл Клінтон — неформальні домовленості забулися. У 1999 році в НАТО вступили Угорщина, Польща і Чехія. Через п'ять років до північноатлантичної компанії приєдналися балтійські та інші країни. Природно, що поповнення складу Альянсу дратувало Москву. Та й зараз дратує.
Як раніше заявляв колишній посол США в Росії Майкл Макфол, російські дипломати маніпулюють, коли говорять про згадані гарантії. За його словами, він "не бачив, щоб це було десь записано". Що Горбачов повірив на слово — лише одне з трактувань, адже вже через пару тижнів після переговорів у лютому 1990-го на прес-конференції Буша і Коля було заявлено про участь єдиної Німеччини в НАТО. Горбачов переговори про возз'єднання Німеччини зірвати не наважився і пізніше питання про нерозширення НАТО не піднімав.
Знизити напругу і гарантувати безпеку
Мотиви незалежних держав приєднається до НАТО зрозумілі, як і згода Альянсу на це — то є політика відкритих дверей, що не несе, наполягають в організації, загрози для Росії. Хороші шанси найближчим часом стати членом НАТО має Чорногорія, і, хоча формально не йдеться про подальше розширення на схід (після вступу Румунії, Болгарії та інших), в Москві знову не раді.
У відповідь на навчання, провокації і розгортання Росією озброєнь на своїй території, зокрема в Калінінградській області, сили НАТО зміцнюють систему безпеки в Литві, Латвії, Естонії та Польщі. На що Росія, знову ж таки, нібито змушена відповідним чином реагувати. Це створює очевидну напругу і ризики ненавмисного або запланованого конфлікту. Тому і з'являються ідеї, як можуть знизити градус на лінії НАТО-Росія.
Одним з варіантів, як пишуть в матеріалі для Project Syndicate німецькі фахівці в сфері безпеки Фолькер Пертес і Олівер Майер, міг би стати контроль над озброєннями у балтійському регіоні. "Для запобігання загрози гонки озброєнь або військової конфронтації обидві сторони повинні терміново домовитися про взаємні заходи щодо обмеження військового потенціалу і зайнятися контролем над озброєннями", — переконані керівники Німецького інституту міжнародної політики та безпеки.
Балтійський регіон міг би стати тестом ефективності такої політики безпеки. Автори статті не мають ілюзій з приводу бажання Кремля грати за правилами і поліпшувати відносини з Заходом. Проте подальше загострення відносин між західними країнами та РФ може мати погані наслідки. Тому, вважають вони, варто хоча б спробувати, навіть незважаючи на істотні розбіжності з цього питання всередині НАТО. Тим більше, що під час холодної війни ті ж методи знизили ризик війни.
Пертес і Майер наполягають, що Альянсу необхідно домогтися балансу між переконливими гарантіями безпеки для своїх членів в Балтиці і Центральній Європі (тобто це не повинно позначитися на планах з розміщення чотирьох батальйонів в Польщі, Литві, Латвії та Естонії), одночасно продовжуючи діалог і співпрацюючи з Росією. І "такі зусилля підвищать взаємну довіру, не підриваючи політику стримування". "Російське небажання втягуватися в діалог буде вказувати на бажання країни вдаватися до військових сюрпризів в майбутньому, а значить, навіть провал такого діалогу піде на користь НАТО і балтійським країнам. Це, без сумніву, краще, ніж не робити нічого", — сказано в публікації.
Давайте визнаємо, що і зараз члени НАТО не мають повної впевненості, що Альянс наважиться на активацію статті 5 статуту НАТО у разі російських прихованих операцій на їх території. Західні фахівці добре знають, коли пишуть, що Альянс в такому випадку швидше вдасться до жорсткого невійськове відповіді, щоб уникнути великої війни.
Додаткову схвильованість створює і все ще туманна стратегія адміністрації Дональда Трампа щодо НАТО. Звідси і прагнення Польщі та балтійських країн розвивати регіональне співробітництво у відносинах зі Швецією і Фінляндією, які співпрацюють з НАТО, але поки уникають членства. Розуміючи свої стратегічні інтереси, той же курс був обраний і щодо України. Київ, зі свого боку, в зміцненні таких зв'язків повинен бути зацікавлений ще більше. Але як далеко зайде така співпраця?
Балто-Чорноморська ілюзія та інші "альтернативи"
У ситуації крайньої напруги членство в Альянсі України та Грузії як вкрай важливих для Росії держав навіть не розглядається в короткостроковій перспективі. А окуповані українські та грузинські території роблять шлях в НАТО більш звивистим.
Старший науковий співробітник в Інституті Брукінгса Майкл О`Хенлон є прихильником ідеї, що Україні та Грузії допоможе нейтралітет. Путін нібито має підстави послаблювати ці та інші східноєвропейські нейтральні країни, оскільки їм колись пообіцяли членство в Альянсі. І виходом, наполягає О`Хенлон, повинен стати "постійний нейтралітет" таких держав як Україна, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Кіпр, Сербія і, можливо, інших балканських країн. У такому випадку Росія і НАТО мали б надати їм гарантії безпеки, і вони і зберегли б право співпрацювати з НАТО. Після виведення військ антиросійські санкції були б зняті. Однак, зазначає експерт, немає гарантії, що Путін цією ідеєю зацікавиться.
З пропозицією О`Хенлона не згоден екс-посол США в Україні Стівен Пайфер, співробітник того ж Інституту Брукінгса. По-перше, як мінімум Україна і Грузія виступлять проти створення такої нейтральної зони. По-друге, "в той час як Росія могла б сказати, що вона буде поважати нейтралітет цих країн, ми можемо очікувати звичного втручання в їх внутрішні і зовнішні справи". Нарешті, Росія не визнає право нейтральних країн приєднатися до ЄС. Пайфер нагадує, що на момент початку російської інтервенції ніхто не збирався ставити Україну на шлях членства в НАТО.
Звичайно, найбільш логічною програмою-мінімум для України зараз є розширення оборонної (і не тільки) співпраці з традиційними союзниками: Польщею та країнами Балтії. А також з Румунією, Туреччиною та іншими. Саме до цих країн належить відома ідея так званого Балто-Чорноморського Союзу, "міжмор'я" Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського.
Втім, чи є підстави вважати, що умовна Болгарія, яка відмовилася в минулому році від проекту постійного флоту НАТО в Чорному морі, що передбачає єдину флотилію з турками і румунами, виступить прихильником іншого союзу зі схожими цілями в регіоні? Адже просував цю ініціативу в першу чергу навіть не керівництво НАТО, а Україна, Румунія і Туреччина. Незважаючи на загальну зацікавленість у захисті від російської загрози, між окремими країнами Альянсу все ще вистачає розбіжностей. Як між Болгарією і Туреччиною, або меншою мірою між Польщею та Литвою.
Відсутність в України короткострокових перспектив для членства в НАТО не означає, що це не може і не повинно бути нашою стратегічною метою, впевнена керівник Програми дослідження проблем міжнародної безпеки центру "Українська призма" Анна Шелест. Адже перспектива членства — це не тільки умовна гарантія колективної безпеки, але і необхідність чітко визначених реформ і модернізації сектору безпеки.
"Існуючих форматів саме інституціолізованого аналогу — інших міжнародних організацій — зараз немає. ОДКБ не є альтернативою ні з політичних причин, ні за власним потенціалом. Балто-Чорноморський союз. По-перше, це поки навіть не ясно сформульована концепція, яка має багато варіантів розвитку. По-друге, у всіх представлених до сих пір ініціативах, військово-політичне співробітництво не було серед пріоритетів", — прокоментувала для" Апострофа "Шелест.
З іншого боку, додаткові дво- і багатосторонні угоди з сусідами і стратегічними партнерами можуть сприяти налагодженню співпраці або гарантувати регіональну і національну безпеку. Відповідні ініціативи можна розвивати і без відмови від загального стратегічного курсу на членство в НАТО.
"У короткостроковій перспективі Україні доцільно скористатися шведською моделлю політики безпеки, яка полягає в тісному євроатлантичну співпрацю та досягненні військових стандартів НАТО без формального членства в Альянсі. Крім того, Києву потрібно виступити ініціатором нової архітектури європейської безпеки, яка б звела до мінімуму ризик російської агресії проти нашої держави", — погоджується аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Євген Ярошенко.
Практично ж таку думка "Апострофу" висловив голова правління фонду "Ініціатива з дослідження східноєвропейської безпеки" Максим Хилько: "Україні доцільніше говорити не про пошук альтернативи НАТО, а про паралельні процеси розвитку регіонального військового співробітництва. Розвивати такі речі, як, наприклад, ЛітПолУкрбріг , акцентуючи увагу на системній співпраці, спільних проектах військово-промислового комплексу, регулярних спільних тренуваннях, спільних механізмах оповіщення про загрози і постійних консультаціях".
Цю модель можна побудувати не тільки у відносинах з Польщею і країнами Балтії, а й, наприклад, з Фінляндією, Румунією, Болгарією Туреччиною.
"При цьому, не варто тішити себе ілюзіями, що така регіональна співпраця може повноцінно замінити членство в НАТО, адже, по-перше, навіть сукупна військова міць країн Східної Європи непорівнянна з військовою машиною Росії, по-друге, складно розраховувати, що хтось з партнерів буде готовий втрутитися у військовий конфлікт за участю нехай і дружньої країни, але з якою немає союзницьких зобов'язань подібних п'ятої статті Вашингтонського договору. [...] Ніхто з наших успішніших в плані євроатлантичної інтеграції партнерів не проміняє діючі гарантії НАТО на ілюзорні (принаймні поки) проекти", — констатує Хилько.
"Перспективи інтеграції Балто-Чорноморського союзу, на жаль, зараз не дуже райдужні До цього не готові ні політичні еліти в відповідних державах, ні населення. Це стає очевидним, якщо подивитися на дані опитувань: кого вважають головними зовнішньополітичними партнерами ті ж поляки", — додав фахівець в сфері безпеки. Перешкодою в цьому плані може стати і те, що та ж Польща економічно незрівнянно більше пов'язана з Німеччиною, ніж з Україною. Тому поки Україні варто зосередитися на паралельній підготовці до членства та поглибленні регіонального співробітництва. Практично кожна з цих країн або вже є членом НАТО, або стала близьким партнером Альянсу з майже повною сумісністю.
