Україна виявилася одним з елементів протистояння між США та Китаєм. І замість того, щоби діяти у своїх інтересах, українська влада піддається тиску і ухвалює нелогічні рішення щодо свого стратегічного партнера — КНР. Щоби не опинитися в програшній позиції, Києву необхідно чітко визначити ієрархію наших національних інтересів, стратегію їх досягнення й утримувати збалансовані відносини як із Вашингтоном, так і з Пекіном, вважає головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень, дипломат ВАСИЛЬ ФІЛІПЧУК.
Ті, хто не знають свого минулого, приречені на його повторення, говорив геніальний Клаузевіц. У 1998 році під тиском США Україна відмовилася від двохмільярдного контракту з будівництва Бушерської АЕС в Ірані в обмін на ініціативу США щодо поглиблення українсько-американського співробітництва у сфері високих технологій.
Очікувано, у результаті такого рішення Києва Україна втратила 1% ВВП, а місце українських компаній в Ірані зайняла російська компанія "Росатом", американські високі технології так і залишилися в Каліфорнії — або ж перемістилися разом з американським виробництвом у Китай, а відмова від "Бушерського контракту" так і залишилася ганебною сторінкою в історії втрати нашого індустріального потенціалу й деградації від країни з високорозвиненою промисловістю — до експортера руди, пшениці та робочої сили.
Навряд чи нинішнє керівництво країни знає історію з "Бушерським контрактом". Але набагато гірше, що ніхто з оточення Володимира Зеленського йому про це не розповів. Як і багато інших історій про те, що таке здатність домовлятися, навіщо потрібен принцип взаємності і як працює механізм прийняття зовнішньополітичних рішень. Рішення ухвалені без широкої публічної або експертної дискусії, виходячи з зовнішнього тиску, тактичних миттєвих емоцій, страхів і очікувань.
Як і чому приймаються такі найважливіші зовнішньополітичні рішення, які не тільки будуть коштувати нам, платникам податків, мільярди доларів, але й критично впливатимуть на нашу безпеку, економіку, місце нашої країни у світі, ставлення до неї з боку інших партнерів? Хто і з якою стратегією керує нашою зовнішньою політикою в цілому? І чи існує така стратегія взагалі, або її замінили безсистемні шарахання залежно від новин, які хтось заносить у потрібний момент на четвертий поверх Банковій?
Окреме питання після прийнятих рішень — ким і чим для України є Китай? І чи є взагалі політика України щодо цієї країни, члена РБ ООН і сторони Будапештського меморандуму, якщо одночасно накладаються санкції на китайські компанії і проголошується мета візиту президента України до Пекіна для залучення інвестицій і розвитку торгівлі?
Мимоволі складається враження, що на геополітичній карті українських пріоритетів Китай виглядає як велика темна пляма або туманність. Силу гравітації Китаю не можна ігнорувати, як у глобальному масштабі, так і в рамках регіону Центральної та Східної Європи. Китай має найбільшу швидко зростаючу економіку у світі із середніми темпами зростання 10% в рік, і є головним нашим зовнішньоторговельним партнером. У даний час номінальний ВВП Китаю складає 14,34 трильйона доларів США, що є третім за величиною ВВП у світі після ВВП США в розмірі 21,43 трильйона доларів і ВВП ЄС — 18,29 трильйонів доларів. Прогнози про вихід Китаю на перше місце за обсягами ВВП у світі різняться тільки щодо дати, коли це станеться — до 2030 року, трохи раніше або трохи пізніше. Як і дискусії про те, коли саме Китай зрівняється з військової точки зору зі США. Хоча й зараз ця країна має найбільшу військову міць у світі, з армією у 2,8 мільйона солдатів — удвічі більше, ніж армія США. Найбільша економіка світу за паритетом купівельної спроможності, високі темпи зростання й масштабні геополітичні проєкти, що створюють можливості для багатьох — усе це елементи сьогоднішньої та завтрашньої привабливості Китаю у світі й у нашому регіоні. Китай вражає своєю економікою, інноваціями, містами, транспортними рішеннями — перелік невичерпний, кожен, хто бував у Китаї в останні кілька років, підтвердить.
З іншого боку, очевидно, що загострюються протиріччя між Китаєм і США, нашим головним і найважливішим зовнішньополітичним партнером. Причому цим протиріччям надається цивілізаційний та ціннісний вимір. Політичні процеси у світі вибудовуються навколо осі "лібералізм-авторитаризм", і Китаю в цьому наративі пропонується роль СРСР 50-річної давності. І прямо скажемо — не без підстав. Тільки лише з відмінністю, що лібералізм поступово втрачає свої позиції у світі, а Китай добре вивчив уроки розпаду СРСР і не збирається повторювати помилки радянського керівництва. Хто сумнівається — вивчіть хоча б китайський досвід вирішення соціальних проблем або контролю над інтернетом. Або порівняйте ефективність боротьби з COVID-19 Китаю та США. Проблеми, які призвели до розвалу Радянського Союзу, Китаєм системно вирішуються, і, поки що, у довгостроковій перспективі прогноз розвитку Китаю досить позитивний.
З іншого боку, Китай точно не зразок демократії і свободи слова, а соціальний контракт китайців і Компартії не зовсім приклад для наслідування. Але чи достатньо цього для того, щоби знову жертвувати своїми економічними інтересами, міжнародним іміджем, відносинами з такою величезною і важливою країною для того, аби рахунок в американо-китайському змаганні поповнився на один пункт на користь США? Китай уже відправив делегацію китайського бізнесу в окупований Крим — і це лише перший, але дуже прозорий натяк на те, якими можуть бути наслідки. Хтось взагалі прораховував усі наслідки подібних рішень, і чи готовий нести за них особисту відповідальність?
Це дійсно непросте питання — як Україні маневрувати між США й Китаєм, якщо в силу тих чи інших причин вона виявилася елементом їх протистояння. Але для початку потрібно хоча б провести інвентаризацію минулого — що, кому, коли обіцяв і наскільки виконані ті чи інші обіцянки. І така інвентаризація може дивним чином дати дуже точну та хорошу відповідь на це та інші найважливіші питання. Або проаналізувати як у таких ситуаціях поводяться інші країни. Німеччина, Франція, або хоча б Польща з Угорщиною, точно б так вчинили, як ми?
Очевидно, що Україні з її зовнішньою політикою, позбавленої ініціативи і простору для маневру, нелегко буде сформулювати довгострокове бачення ролі та місця Китаю в системі власних національних інтересів. Оскільки в Україні прийшла до влади молода недосвідчена команда, наслідками відсутності знань про управління країною стало їх повне нерозуміння зовнішньополітичних небезпек у питанні відносин із провідними країнами світу. Київ залежний зовні і слабкий внутрішньо. В умовах наростаючого протистояння Китай-США, а в перспективі -Китай-Захід, для того щоби грати у власну гру на китайському напрямку і в американо-китайському суперництві, потрібна або дуже проактивна системна багаторівнева дипломатія, або, хіба що, як у картярській грі "у дурня" — залишити все на долю випадку. Але якщо оберуть другий варіант, чомусь я вже знаю кому в цій грі уготована роль дурня.
Китай є, і в перспективі декількох років буде важливим і непростим партнером для України. Його роль у зовнішній політиці України визначається статусом найбільшого торгового партнера, характером відносин Києва з Вашингтоном, зростанням регіональної присутності Китаю в Центральній і Східній Європі та внутрішньополітичними міркуваннями. Широкі кола українського бізнесу розвивають активні зв’язки з Китаєм; для України актуальним залишається більш повноцінна участь в ініціативі "Один пояс, один шлях" і, у цілому, більш активна співпраця з Китаєм в області інвестицій, розвитку транспортної інфраструктури, енергетики, сільського господарства. Співпраці з Китаєм із цих питань залишається все менше реальних альтернатив. Розуміючи значимість китайського вектору, українська дипломатія частіше вдається до риторики про важливість азіатського напрямку загалом. Але риторика не завжди супроводжується практичними кроками.
Після правильних заяв вітчизняного МЗС щодо важливості азіатського вектору й особливо Китаю, Київ приймає резонансні рішення щодо угоди по "Мотор-Січі" або, наприклад, не згадує Китай серед стратегічних партнерів у новій редакції Стратегії національної безпеки. Але водночас ініціює візит президента до Пекіна. Таке враження, що одні чиновники не мають поняття про те, що роблять інші й навпаки, рішення в Офісі президента України приймаються спонтанно, без довгострокового планування й під впливом збільшених страхів або невиправданих надій.
Багато що з того, що анонсує Офіс президента, залишається нереалізованими проєктами й повітряними замками. У даний момент складно зрозуміти, наскільки заявлена підготовка турне президента Зеленського по країнам Азії, є дійсно робочої ініціативою, особливо з урахуванням недавньої смерті посла України в Китаї. У будь-якому випадку, протиріччя між таким турне (з візитом до Китаю) і кроками в справі "Мотор-Січ", там дійсно не бачать — чим ще більше зміцнюють не тільки в Китаї, але й на Заході, сприйняття Києва як не зовсім адекватного в зовнішній політиці гравця, якого краще залишити осторонь і без крайньої необхідності не турбувати — а то ще чого начудить.
Президенту, після двох років перебування на посаді, потрібно нарешті перестати жартувати із зовнішньою політикою. Необхідно чітко визначити ієрархію наших національних інтересів, стратегію їх досягнення — і слідувати їй, а не весь час реагувати на постійно мінливу міжнародну обстановку. Потрібно максимально віддалятися від тактичних поплескування в долоні, утримувати збалансовані відносини, не псувати відносини ні з Вашингтоном, ні з Пекіном, весь час пам’ятати про те, що потрібно нам, а не їм. Їх конфлікт — це конфлікт. Від нашої участі в ньому краще нам не стане. Хто не вірить — згадайте "Бушерський контракт".
