Відомий український письменник Любко Дереш на сайті "Апострофа" починає постійну щотижневу рубрику, у якій аналізуватиме події в Україні та світі. Читайте в дебютному матеріалі його дорожні нотатки з Донбасу та Вірменії.
На минулому тижні мені трапилося побувати у Костянтинівці - районному центрі за сімдесят кілометрів від Донецька, де проходив літературно-мистецький фестиваль "Кальміюс". Туманна дорога з Києва до Краматорська (де, як і в Слов’янську, теж знаходились локації фестивалю), навіювала думки про загубленість і одинокість людини, котра особливо гостро відчувається пізньої осені. Сьогодні я - у Вірменії, в невеличкому курортному містечку Діліжан, де проходить Міжнародний письменницький табір за підтримки літагенства Write in Armenia. Тут також туманно: після снігопаду гори затягнуті туманами і мимоволі протягується зв’язок між двома подіями, відстань між якими в моїй пам’яті – рівно тиждень.
Що спільного в обидвох цих подіях?
Найперше - і на "Кальміюсі", і тут, на International Writers Camp, головними темами (явно чи неявно) залишаються проблеми далеко не літературні: українців, вірмен, турків, росіян, грузинів поєднує спільний біль розірваної історії. І якщо "агенти змін" з Вірменії та Туреччини уже тридцять років працюють на те, аби нівелювати психологічний бар’єр між двома країнами, то для України і Росії важко наразі навіть уявити ситуацію, за якої такий діалог був би можливий - складним був би діалог навіть двох українців з різними політичними переконаннями, що вже казати про діалог між країною-жертвою і країною-агресором.
І тим не менше, я вдруге за цей тиждень стаю свідком чуда: так само, як і в Костянтинівці, гості фестивалю та відвідувачі знаходять спільну платформу для діалогу, так і молоді письменники України і Росії сідають за геть не круглий стіл, аби спільними силами, в спільному настрої шукати точки дотику і можливостей для порозуміння.
Розумні, чутливі до світу люди часто є безпомічними перед молохом великодержавності, перед масовим зачаруванням "великими ідеями", котрі з лякаючою послідовністю, варто ними запалитися натовпу, сортують громаду на "своїх" і "чужих", "друзів" і "ворогів", не жаліючи ні близьких, ні рідних, нікого. Безпорадними щодо ситуації між Росією та Україною себе почувають не лише студенти росіяни, котрі зізнаються в почутті сорому за вчинки власної країни, але й учасники-українці, для яких теж немає поки що рецепту подолання прірви.
Схожу безпорадність відчували та й продовжують відчувати мешканці того ж Краматорська, коли бойовики ДНР були витіснені українськими військами, залишивши місто розділеним на тих, хто принципово за "русский мир", і тих, хто непримиренно проти. За чотири роки, що пройшли з літа 2014 року, жорстка поляризація в Краматорську замінилася на численну роздрібленість громад, головною проблемою яких є тотальна байдужість (читай - емоційне знесилення) та нездатність налагодити розбиту комунікацію.
Найбільше до відновлення такого спілкування в Краматорську доклали зусиль не політики і не військові, а… літератори, митці та діячі культури. Власне, завдяки старанням волонтерів з 2014-го року в цілій низці прикордонних до лінії фронту міст було організовано численні зустрічі з письменниками, митцями, музикантами, створені площадки для обміну думками і "теплі простори" для емоційного «відігрівання» після травми військових дій. Проекти "ЗаЖиве" та фестиваль "Кальміюс" тандему Тетяни Пилипець і Олександри Папіної, спільний проект українських видавців "Жива бібліотека" та чимало інших подібних ініціатив чи не найбільше причетні до відбудови зруйнованих мостів. "Спершу почуття, потім слова, а далі - дія": саме за таким алгоритмом успішно діють ці громадські ініціативи, пройшовши за чотири роки шлях від локального волонтерства до регіонального масштабу. Доклалися до відновлення порозуміння в Краматорську і посланці толерантності ПРООН з тезою про необхідність до діалогу з метою економічного зростання.
Блискуча російська письменниця з Даґестану Аліса Ґанієва, куратор російської групи літераторів, поділилася власним досвідом опору дегуманізуючій атмосфері, що заганяє особистість в зону безпомічності. При всіх ризиках, притаманних для подібної діяльності в сьогоденній Москві, навіть прості, ба й символічні кроки, можуть допомогти людині вийти з простору безсилля та "жертви обставин". Написати вірша, розповсюдити агітаційні листівки, провести одиничний пікет - ці кроки, хоч і не є дією, котра буквально змінює ситуацію, є вкрай важливою для відновлення почуття власної незалежності, гідності, - першим кроком для зрушення титанічних масивів долі з мертвої точки.
Комунікування, зокрема, через культурні проекти, через діалог тих, хто не піддався атакам злих духів некро-ідеологій, є вкрай важливим і не повинне перериватися. Життєдайні емоції, моральна підтримка, надихання до дії є вкрай важливими в розділеній громаді, всередині розділеної країни, між країнами. "Для людей, що живуть в просторах культури, фізичні кордони - ніщо", - сказав присутній на розмові в Діліжані Тігран Амір’ян, спеціаліст із візуального мистецтва.
Ті, хто виходять із "зони жертви", з пасивної позиції переходять на активну і починають діяти - хай і помалу, хай символічно, - прокладають перші мости там, де ще вчора була випалена земля. Саме за такими людьми - право і сила на те, аби підтримувати діалог, якою б глибокою прірва не була.
