​Корабля нема, а океан і дослідники є: як українська станція виживає в Антарктиді

Чим займаються люди на антарктичній станції "Академік Вернадський", чому туди 20 років не пускали жінок і наскільки важко шукати гроші для науки, в інтерв’ю "Апострофу" розповів виконувач обов'язків директора Національного антарктичного наукового центру ЄВГЕН ДИКИЙ.

- Чи легко було шукати людей для нової експедиції до Антарктиди?

- Як виявилось, так. В Україні романтиків ще вистачає, мене це дуже тішить, адже оплата дуже скромна. Дуже багато є тих, хто задля чогось цікавого готовий провести більше року там, де холодно, де півроку темно.

- Як цей час проходить для учасників експедиції?

- Приблизно так, як у Криму: є сезон, а є несезон. Сезон - це три місяці, коли відкрита вода, і на станцію можуть заходити кораблі. Тоді є спілкування, заходить багато туристичних лайнерів, проїздять колеги сезонного загону. Далі - несезон. У цей час станція закрита, кораблів немає. Оці дев’ять місяців, із яких шість - темних, бо полярна ніч, дванадцять людей проводять в ізоляції. Вони спілкуються тільки один із одним і практично цілодобово. Благо, що є інтернет. Ось це і є найскладнішим у психологічному плані. Саме на це вони і підписуються.

Також вони підписуються на те, що треба точно й чітко виконувати свої обов’язки. Якщо ти туди вже заліз, то, наприклад, маєш відповідати за те, щоб весь час працювала генераторна установка, яка постійно забезпечує світлом і теплом всю станцію. Якщо це системний адміністратор, то він має забезпечувати, щоб весь час із приладів, які розташовані віддалено, приходили актуальні і правильні дані, щоб вони архівувалися. Метеоролог чи біолог, незалежно від того, яка надворі погода й скільки метрів снігу насипало, щоденно здійснюють спостереження, які мають з дня у день повторюватися. Деякі з них нам передали ще британські колеги, від яких ми успадкували цю станцію. Є спостереження, які проводяться вже більше 40 років - це унікальне надбання для світової науки.

- І зробила його саме ця українська станція?

- Так, саме українська станція, колишній "Фарадей", а тепер "Вернадський". До речі, саме на "Фарадеї" відкрили таке явище, як озонова дірка. У принципі вся "двіжуха" у світі за те, щоб відмовитись від фреонів та припинити руйнувати озоновий шар, почалася з того, що на відірваному від світу острівці британські фізики раптом виявили, що з озоном щось не те. Після цього вони почали досліджувати це явище. Наразі ми перебрали від них цю вахту.

- Які ви проводите виміри?

- Озон вимірюється вісім разів на добу. І з 70-х років це не переривалось жодного дня. Що б там не відбувалось, озонометрист мусить вісім разів на добу зняти цей показник. Таким чином, ми зараз - вартові озонового шару. Ми спостерігаємо результат всіх багатомільйонних зусиль з відмови від фреонів - чи вони дають якийсь результат, чи заростає ця озонова дірка.

- Заростає?

- Ще рано судити, але нібито так. Є позитивна тенденція, але поки що дуже повільна, адже руйнувати набагато швидше, ніж будувати. Все ж таки ці величезні зусилля людства потрошку даються взнаки. Те саме з магнітним полем Землі. Пригадуєте курс фізики в школі? Така маленька кулька, а від неї - вушка, як у чебурашки? Від них ідуть ці магнітні лінії, а сходяться вони ближче до поверхні планети - на полярних шапках. Це як магнітний пульс. Біля полярних шапок ми можемо його досліджувати, бо далі – набагато складніше. І це одна з причин, чому людство досі утримує полярні станції, хоча це дуже важко.

На все це підписуються ті, кого ми зараз відбираємо, в так званий зимувальний склад експедиції. Бо ж є іще сезонний склад. Це люди, які заїжджають на місяць-два, залежно від логістики. Якщо зимувальний склад можна назвати вартовими, то сезонний загін – це, швидше, мисливці-збирачі. Вони мають користуватися полярним днем, тобто тим, що є світло цілодобово. Зазвичай, вони сплять три-чотири години на день, а решту часу мотаються на човнах довкола островів і збирають різні екологічні, біологічні зразки, які потім обробляються в різних лабораторіях країни.

- Люди яких професій і роду занять потрапляють до Антарктиди?

- Семеро із дванадцяти – науковці, а п’ятеро – люди, які забезпечують життєдіяльність станції. По-перше, це кухар. Він працює шість днів, на сьомий, як Бог після створення світу, відпочиває, а всі інші готують по черзі. Далі – лікар. Треба розуміти сам момент ізоляції: дев’ять місяців на рік звідти неможливо евакуювати людину, що би з нею не трапилося. Потім ідуть дизеліст, механік і системний адміністратор. І, власне, семеро науковців, які роблять спостереження.

- А на Південний полюс вони ходять?

- А до Південного полюсу там трошки неблизько – декілька тисяч кілометрів. Антарктида взагалі немаленька, 10% від всієї площі планети. І умови у нас трохи м’якіші, ніж на Південному полюсі. До речі, цього року для зимування ми відбираємо і жінок. До цього 20 років їх на станцію не пускали.

- А чому так?

- Це питання не до мене. Документа з цього приводу не було, тобто все неформально. Коли ми готували анкети для нового набору кандидатів, то помітили, що старий формат розроблений чітко під чоловіків.

Для мене особисто це дико. Для прикладу, за 50 кілометрів від станції "Вернадський" є станція з такими ж умовами, і там - половина жінок. І нічого, все добре. У нормальних країнах навіть не говорять про це. Їм незрозуміло, що ми навіть обговорюємо оце зараз. У нас була ця абсолютна дикість, коли вважалося, що Антарктида – це не місце для жінок.

- З якими державами ви зараз співпрацюєте?

- Звичайно, по-сусідськи, співпрацюємо з американцями, бо "Палмер" - це наші найближчі сусіди. До них всього 54 кілометри. За антарктичними мірками - це сусідська хата. Наступна станція аж за 300 кілометрів. Зараз започаткована співпраця з білорусами, але виникла проблема: логістика у них пов’язана з РФ, і це трошки ускладнило момент співпраці. А взагалі плануємо працювати в них на станції "Вечірня", а вони – на нашій. Це різні кінці Антарктиди з різними умовами. Тож те, що зручно робити в нас, незручно в них, і навпаки. На схожих принципах домовилися з Італією.

Нещодавно ми підписали угоду, за якою італійці можуть заходити до нас, а ми – до них, і співпрацювати з оплатою тільки перельоту. Також нам дісталась можливість працювати на італійській станції в Арктиці. Арктика дуже нас цікавить, і в цьому плані ми ведемо співпрацю з канадцями. Тут розглядаємо дуже гарний обмін, бо у Канади немає своєї станції в Антарктиді, але є свій великий сектор в Арктиці, де дванадцять дослідницьких станцій. Виглядає так, що буде за обміном працювати.

- В інтернеті є інформація, що антарктичні рослини - щучник і перлинниця - могли б нам подарувати ліки від раку. Це правда?

- Воно то так, але цей кейс показує усю складність в контакті науковців із пресою. Як все було? Літо цього року, робимо прес-тур, ведемо журналістів у лабораторію, де досліджується та клонується щучник, показуємо і розказуємо, відповідаємо на всі запитання. У кінці двогодинної лекції звучить питання-фраза: ці рослини потенційно можуть бути цікаві для захисту від раку шкіри. А далі виходять заголовки про те, що українські вчені знайшли ліки від раку. Ну як так?! Я там був, жоден із нас навіть нічого подібного не говорив, але це пішло в усі заголовки. Журналістам треба красиві й гучні заголовки, нехай навіть воно не відповідає дійсності. А ми, вчені, звикли навпаки: нехай воно буде нудним, але правдивим, таким, у чому ми впевнені і переконані.

- А в чому ви переконані в плані цих потенційних ліків від раку?

- Справа в тому, що від дослідження рослин в Антарктиці до створення ліків, які будуть стояти десь в лікарні, має минути приблизно двадцять років. Проблема в тому, що преса не любить чекати двадцять років. Наука працює не так швидко. Ось, наприклад, зараз у світі є купа електронних гаджетів. Такі прізвища, як Фарадей і Максвел, думаю, в школі чули всі і розуміють, що вони пов’язані з електрикою. Так от, Фарадей і Максвел не винайшли жодного гаджета чи навіть лампочки з розеткою. Вони вивчали електрику і магнетизм як явище природи, бо їм це було цікаво. А в наступному поколінні з’явилися Едісон, Белл і Тесла.

От в нормі наука працює так. Тобто вчені вивчають, як працює природа сама по собі, а далі приходять інженери-винахідники й знаходять, як це працюватиме на практиці. Це два різні покоління. Зараз цей шлях і так фантастично скоротився, особливо в біотехнологіях. Це один із секторів, в якому в межах одного покоління відбувається перехід від фундаментальної науки до прикладної.

- Про який відрізок часу можна говорити у випадку зі щучником?

- Якщо й через двадцять років таке відбудеться, то це – чудово. Це дуже дорогі дослідження, декілька мільярдів на це потрібно. Це при тому, що на рік досліджень в Антарктиці ми витрачаємо два мільйони доларів. Мова про абсолютно всі дослідження.

- Наскільки це багато чи мало, порівняно з іншими країнами?

- Коли я приймав свого французького колегу, то він сказав, що має на цей рік скромненький бюджет - 280 мільйонів євро. Розумієте різницю? Я усвідомлюю, що ми - не Франція по економіці, тому така бюджетна антарктична програма. Десь в одній ваговій категорії з нами поляки, чехи, болгари, білоруси. Туреччина і Південна Корея витрачають більше. Я про такі гроші поки що і не мрію. Поки що наше завдання оці два мільйони використати ефективно і далі дорости до турецького рівня, а це вже 10 мільйонів.

- Гроші, які у вас є зараз, - це виключно бюджет?

- Так, до мого приходу грантами ніхто не заморочувався. Ми заморочуємось, бо хочемо давати результат. Думаю, до цього питання ми повернемося, і вже через рік буде іще щось, а не тільки бюджет. Треба також розуміти, що в світі антарктичні, космічні та полярні програми - це державний проект. І саме держава має інвестувати й розвивати це, щоб ми не повернулися в минуле.

- Надалі ви плануєте проводити дослідження тільки в Антарктиді?

- Не тільки. “Вернадський” - це станція, яка стоїть на острові, ці прибережні колупання теж потрібні, але не в тому справа. Я маю на увазі рейсові дослідження з науково-дослідних кораблів. Зараз такого немає, а раніше було.

На момент здобуття незалежності нам дісталося 36 науково-дослідних кораблів від Радянського Союзу. Замість того, щоб оптимізувати їх - вибрати декілька і вкладати гроші, а решту продати, відомства почали ділити їх між собою. У результаті - частину продали за борги, а інші ржавіли і пішли на метал. Така доля спіткала всі кораблі полярного класу.

Корабля, придатного для роботи в Антарктиці в країні зараз просто немає. Що ми робимо? По-перше, шукаємо корабель, хоч якийсь старенький. Потенційні варіанти є, якщо вийде, тоді і скажемо. Далі - можлива альтернатива добудови якихось корпусів, які стоять на судно-будівних заводах. Але тим часом корабля нема, а океан і дослідники є. Тож ми йдемо шляхом державно-приватного партнерства.

Ми - одна із шести країн, в якій ще зберігся промисел з переробки антарктичного криля. Міжнародна комісія з морських живих ресурсів Антарктики ініціювала експеримент цих шести країн, щоб вони повноцінно і незалежно оцінили ситуацію. І ми беремо в цьому участь. Українська компанія облаштувала на кораблі комплекс приладів, які будуть визначати чотирнадцять параметрів морського середовища: від температури й солоності до кількісті зелених і бурих водоростей. Так, Україна вперше після 2001 року повертається до досліджень у відкритому океані.

- Знайти гроші на науку справді так важко, як про це розповідають?

- Це реально важко. Тут багато важить людський фактор. Наприклад, Лілія Гриневич - це перший міністр освіти, який заморочився виділити кошти на модернізацію і ремонт станції “Вернадський”. Бо ми весь час тільки експлуатували те, що нам віддали британці.

Взагалі давати багато грошей українській науці – це абстракція. Треба дивитися, як саме вони використовуються. Ми зараз готові показати, на що пішла кожна копійка. На жаль, не про всю українську науку можна так сказати. Спочатку треба показати, на що йдуть гроші, і який після цього буде результат. Має бути розуміння, що через десять років інвестиція окупиться.

В Україні академіки навіть і чути не хочуть про метрику, яка показує ефективність витрачених коштів. Якщо якась модель працює в "білих країнах", то і у нас вона запрацює, просто ми в "совку" якомусь і тільки починаємо вилазити. Тут я покладаю великі сподівання на науковий фонд, який створюється вже два роки. Сподіваюся, в 2019 році він запрацює і шляхом прозорого відбору на конкурсі почне фінансувати різні наукові проекти. От якщо це запрацює, то можна буде казати, що тепер, панове депутати, збільшуйте фінансування науки.