Український інтернет схвилювала історія українки Ірини Руц, котра перебуває під арештом в Бельгії. Жінка потрапила за ґрати після того, як спробувала повернути собі сина Луї, привезеного до Франції ee колишнім чоловіком Крістофом Дюамелем, якого український суд позбавив батьківських прав. В ексклюзивному інтерв'ю "Апострофу" з бельгійської в'язниці ІРИНА РУЦ розповіла про безуспішні спроби протягом двох останніх років повернути собі дитину, про бездіяльність українських чиновників та байдужість європейських судів.
- Ірино, розкажіть, як Крістофу вдалося вивезти дитину за кордон?
- Ми приїхали в Україну разом - він працював заступником директора Французького інституту в Києві. Це культурно-мовний заклад, який щорічно проводить фестиваль "Французька весна". Для іноземних громадян, які працюють в цьому інституті, МЗС України видає сервісну карту. Вона не надає дипломатичного імунітету, але в рамках місії людині надаються певні розширені можливості. Крістоф мав автомобіль з номерами посольства, цю сервісну карту і так званий "чорний паспорт", обкладинка якого схожа на паспорт дипломата. Все це дозволило йому перетнути кордон на пропускному пункті "Чоп-Тиса". Я так розумію, йому порадили виїхати з України саме через цей пост, який не користується особливою популярністю у іноземних громадян. Розрахунок, мабуть, був на те, що прикордонники не будуть дуже сильно докопуватися до ситуації.
Ми разом з поліцією досить швидко приїхали на цей пост, розпитали прикордонників і змогли навіть отримати відеозаписи того, як Крістоф перетинав кордон.
Однак, Крістоф перетинав кордон другого травня 2019 року. А з 22 квітня він уже не був працівником посольства. Тобто він зловживав службовими документами. Як виявилося, наші прикордонники, злякалися номерів машини і сервісних документів. І крім того, без сигналу від правоохоронців, прикордонники просто не мають права оглядати машину зі спецномерами. Отже, в салоні автомобіля дитини не було. Жодного документа на дитину надано теж не було. Тобто, дитину заховали в багажнику.
Природно, про це ми відразу ж повідомили МЗС України, була направлена нота в посольство Франції, але посольство та МЗС Франції відповіли, що "у нас цей співробітник більше не працює".
Тобто, Крістоф дійсно викрав дитину. Він найняв трьох молодиків, приїхав на службовому автомобілі в розпал культурного заходу "Французька весна" притиснув мене і мого сина біля мого авто, вихопив дитину і з нею поїхав. Це трапилося 11 квітня 2019 року.
Ми відразу ж звернулися в поліцію. На жаль бригада, яка виїхала на місце, задовольнилася підробленими копіями документів про проживання дитини у Франції, які надав їм Крістоф, хоча наша сім'я ніколи у Франції не жила.
Пізніше, у Франції, в присутності судді та двох адвокатів Крістоф скаже, що "на щастя, йому вдалося заплатити українській поліції, щоб вони дозволили виїхати з дитиною".
- Коли ви знову побачили дитину після того, як її вивізли до Франції в квітні 2019 року?
- Через 8 місяців. Тоді це був ще 2019 рік.
Я знайшла Луї в дитячому саду. Я туди прийшла з судовим приставом та з усіма документами для того, щоб сказати, я - мама викраденої дитини. Я була дуже здивована поведінкою директорки дитячого садка - вона відразу закрила на замок усі ворота і всі двері, сказавши, я вас звідси не випущу, будемо чекати, поки приїде месьє. Я запропонувала викликати поліцію, нехай вона розбирається. Поки ми чекали приїзду поліції, приїхав Крістоф і просто вирвав дитину у мене з рук. Тоді Луї почав ридати, а Крістоф просто втік через задній вихід.
- Як вам вдалося забрати дитину?
- Ми могли б забрати дитину через цивільний суд, але це зайняло б роки. Проте, у Франції дуже чіткі закони щодо надання або ненадання дитині можливості спілкуватися з батьками. За допомогою моїх адвокатів у Франції ми підійшли досить близько до того, щоб легалізувати українські рішення, які цілком на мою користь. Крістоф був в курсі того, що скоро йому доведеться передавати мені дитину. Для того, щоб захиститись у суді, він почав мені писати повідомлення: "я не перешкоджаю, бери дитину, проводь з ним канікули", але коли я питала, що, де та коли, він пропадав зі зв'язку. Він постійно жонглював адресами, "а зараз ми у бабусі", "а зараз ми у тітки", "а зараз дитина у племінниці".
Одна з моїх адвокатів сказала - ви маєте таке ж право на дитину, як і Крістоф. Ми з моїм нинішнім чоловіком кожного дня самостійно розшукували дитину, наймали детективів.
Все сталося випадково. Я просто вийшла з машини, щоб озирнутися, - це була адреса матері Крістофа. І тут раптово я побачила сина, почула його голос. І тоді я вже не зволікала. Я два роки не бачила сина. Коли Крістоф викрав Луї, йому було 3,5 роки. Через два тижні - в цьому листопаді - дитині вже виповниться шість.
Я взяла хлопчика на руки, ми попрямували до машини, сіли і поїхали.
- А потім вас затримали...
- У нас не було навіть думки про те, що бельгійські поліцейські притягнуть за вуха настільки неіснуючу причину, аби зупинити машину.
Через три години нас зупинили в Бельгії, нібито надійшов сигнал про те, що машина, на якій ми їхали, викрадена. Перший документ, який ми надали - це був абсолютно легальний і дійсний контракт щодо оренди машини, але їм було все одно. Нас абсолютно незаконно зупинили і забрали дитину.
На нас надягли наручники, відвезли в комісаріат дорожньої поліції міста Намюр - і більше не випускали на свободу. Наступного дня Крістоф приїхав, забрав дитину, на яку у нас були всі документи, в тому числі і український документ, згідно з яким я надала Луї своє прізвище. Бельгійська влада вмила руки, мовляв, нам з Франції надійшов сигнал, ми все виконали, а який сигнал - не важливо. Крістоф забрав дитину за 3,5 години до того, як був виданий ордер на арешт. Серед інших документів було і рішення українського суду щодо позбавлення Крістофа батьківських прав.
Я вважаю, що нас зупинили по "дзвінку друга". Коли читаєш матеріали суду, стає зрозуміло, що сигнал про викрадене авто надійшов після того, як нас затримали. Всі документи були підкладені пізніше, заднім числом. Ордер на арешт також був виданий пізніше на цілу добу.
- Що ви маєте на увазі під "дзвінком друга"?
- Я впевнена, що мій колишній чоловік використовував свої професійні зв'язки. Тому що після викрадення дитини він влаштувався муніципальним поліцейським у Франції. Це як дружинник, який перевіряє порядок на вулицях і клеїть талончики за неправильну парковку. Це досить принизливе падіння в кар'єрі після того, як він обімав в Україні досить високу посаду.
Але зараз Крістоф став шефом муніципальної поліції. Оскільки нас зупинили у франкомовній зоні Бельгії, я не сумніваюся, що зараз він використовує свої зв'язки, адже у Франції муніципальна і класична поліція працюють рука об руку. Як нам сказали наші адвокати, наприклад, в Німеччині таке б не пройшло.
- Чому саме арешт? Чому не домашній арешт, чому не браслет? Чому така жорстка міра запобіжного заходу?
- Ми опинилися в маленькому бельгійському містечку, де у місцевих поліцейських не відбувається багато подій. Вони вирішили просто влаштувати "шоу ковбоїв", якийсь "екшн". Поліцейський витягнув зброю, направив його на мого чоловіка, який сидів за кермом, а ми сиділи з дитиною ззаду. Це абсолютно неправомірна дія, яка жодним чином не узгоджена з процесуальним кодексом.
Я впевнена, що тут існує політична дискримінаційна складова. Якби на нашому місці були німці, британці чи американці, то бельгійці ніколи б в житті собі такого не дозволили. У в'язниці я теж бачу, що для бельгійців албанці, українці і румуни - це приблизно одне тісто: дрібні порушники, торговці машинами.
- Що вам інкримінують?
- Бельгія за великим рахунком - нічого. Вони кажуть - ми отримали європейський ордер на арешт і в рамках домовленостей за цим ордером ми повинні доставити вас до Франції. А ось у Франції нам інкримінують напад організованою бандою за попередньою змовою та викрадення дитини з насильством. Прокурор в суді говорить, що за цими звинуваченнями нам загрожує довічне ув'язнення.
- Викрадення з насильством? А коли ви забирали дитину, вона вас впізнала?
- Спочатку я кілька разів повторила хлопчику - "я твоя мама". У відповідь я почула заготовлений текст з такими словами, які 5-річна дитина ніяк не могла б використовувати. Син сказав: "ви не маєте права забирати дитину без згоди одного з батьків".
Коли ми їхали в машині, мені вдалося досить швидко "розморозити" Луї. Це доволі класична ситуація для дитини, яка була відірвана від одного з батьків. Крістоф хотів викреслити мене з життя мого сина. Але я вивчала це питання, я з'ясовувала, як потрібно спілкуватися з дитиною. І за досить короткий час мені вдалося її "розморозити". І до моменту, коли нас зупинили поліцейські, дитина абсолютно спокійно називала мене мамою, демонструвала достатню лояльність - поліцейські не могли б поставити під сумнів, що я - мати Луї.
Коли Крістоф відбирав дитину в квітні 2019-го, це була дійсно сцена насильства. Я розумію, що Луї не представляє для нього ніякої цінності. Просто Франція платить досить непогану соціальну допомогу одиноким батькам, платить щомісячну суму на утримання дитини і дає непогані пільги. Наприклад, батько-одинак в першу чергу отримує безкоштовне соціальне житло. Тому у Франції діти найчастіше є джерелом додаткового доходу та соціальних пільг. Це і відбувається в даному випадку. Дитина цілодобово перебуває в якихось місцях з іншими особами, а Крістоф їм абсолютно не займається.
- У Крістофа досі є батьківські права?
- В Україні - немає. За рішенням українського суду Крістофа позбавили батьківських прав, коли Луї було 4 роки.
Але немає договору про взаємне визнання рішень українських та французьких судів. Тому для того, щоб визнати українське рішення у Франції, потрібно пройти процедуру практично заново. Ми це теж робимо. Але весь 2020 рік з "ковідом" відкинув нас буквально на рік назад, всі процеси були практично заморожені.
- У квітні 2019 року - це був перший випадок, коли Крістоф спробував відібрати у вас дитину?
- Ні. У ніч на 1 січня 2019 року він жорстоко мене побив на очах у Луї. Коли я 1 січня пішла в поліцію подавати заяву, Крістоф викрав дитину. Я лежала в лікарні зі струсом мозку і до 20 січня я не бачила сина. Завдяки зусиллям консула, безпосереднього шефа Крістофа у Французькому інституті і нашої поліції, мені вдалося все-таки знайти Луї - він тримав його в спеціально орендованій квартирі. Після цього я переїхала з дитиною в Кривий Ріг, де у мене сім'я і квартира, щоб відпочити від насильства та врятувати сина. Весь цей час Крістоф подавав на мене у Франції скарги на те, що я викрала дитину. Таким чином, він намагався інсценувати, ніби я викрала хлопчика на період з січня по 11 квітня - по той самий день, коли він дійсно викрав Луї. Але я попередила Крістофа, він прекрасно знав мою адресу. Втім він не приїхав, а відлетів до Франції і почав займатися юридичними процедурами проти мене.
- Розкажіть докладніше про ваш нинішній стан? Як до вас ставляться?
- Все досить складно. Я і мій нинішній чоловік, Владислав, перебуваємо в різних в'язницях. Я зараз на 4-му місяці вагітності. Але це нікого не турбує, жоден суддя не бере це до уваги. Близько 40 днів я вже перебуваю за ґратами.
Ми неодноразово просили випустити мене хоч на якихось умовах. Ми пропонували грошові застави, електронний браслет. Більше того, у мене в Бельгії чимало друзів і знайомих, які надали гарантійні листи, що я нікуди не збираюся тікати. На жаль, жоден із суддів не взяв це до уваги.
Я, вагітна жінка, змушена перебувати серед убивць й торговців наркотиками. Одного разу я пережила агресію, була змушена викликати наглядачів. Після цього я намагаюся нікуди особливо не ходити, тому що боюся за життя своєї дитини.
Камери тут дуже маленькі - 9 кв.м загальна площа. Але в них тримають по дві людини. Перебувати там удвох на дикій спеці дуже важко. Крім того, ув'язненим дозволено в камерах палити. На всі мої прохання помістити в камеру з кимось, хто не палить, мені відповідають, що правила не збираються міняти.
- Ви якось спілкуєтеся з Владиславом?
- З самого початку мені запропонували писати листи. Для мене це було досить дивно, але особливого вибору нам не залишили. Після моїх звернень до адміністрації, мені вдалося отримати сервіс допомоги ув'язненим. Завдяки цьому, ми можемо раз на 10 днів зателефонувати один одному хвилин на 15.
- Яка допомога вам потрібна з боку України?
- В першу чергу, звичайно ж, допомога міністерств. Тому що в такій ситуації тільки злагоджена кооперація між міністерствами може дати результат. Українське Міністерство закордонних справ повинно було вже давно зацікавитися і на дипломатичному рівні порушити питання - чому громадянин іншої країни використовував довіру України, надану йому в рамках здійснення культурної місії, для того, щоб викрасти дитину - українського громадянина. У Луї подвійне громадянство і він є громадянином України. Українського громадянина незаконно вивезли, скориставшись дипломатичної документацією.
Друге - це наша поліція. Це найбільш сумне та болюче питання. Поліція, прокуратура, СБУ. Подивіться, яка велика різниця між тим, як реагувала Франція - мене затримали протягом трьох годин. А українська поліція за 2,5 роки не нічого не зробила. Все, що мені вдалося "викрутити" - це домогтися розшуку дитини через Інтерпол. І то не як викраденого, а як того, що загубився - це дуже суттєва різниця.
Ну і третє - Міністерство юстиції, яке має звертатися до міністерств юстиції інших країн, аби полегшити ухвалення рішень в інтересах громадян України. Я в судах в Україні отримала більше, ніж 5 рішень, але ніхто не звернув на них уваги.
Питання викрадення дитини має вирішуватися за години, а не за місяці і не за роки. Ми зібрали всі документи і подали їх в поліцію в травні 2019 року. З моменту подачі заяви про викрадення дитини минуло 9 місяців - і тільки в лютому 2020 роки ми дізналися, що прокуратура повернула документи назад на якесь дорозслідування. Якийсь процес заради процесу.
