Одним із приводів нападу путінської росії на Україну стала так звана "денацифікація". Що це має означати, напевно, слабо розуміють і самі росіяни. Але, судячи з того, що відбувається в Україні, у ролі "нацистів" виступають усі українці, включаючи старих та дітей, яких бомблять, розстрілюють у своїх же будинках та при спробах евакуації. Влаштовують гуманітарну катастрофу, відрізаючи від води, їжі, медикаментів, світла, тепла та зв'язку мирні селища, міста та цілі райони. Майже з перших днів війни все це відбувається, зокрема, у Бучанському районі Київської області. Російські окупанти поставили на межу виживання десятки тисяч людей.
Читайте також: Тиждень у підвалі під дулами окупантів: історія полоненого ведучого Апостроф TV, якому вдалося вирватися з лап росіян
В перший день війни мало хто з простих громадян розумів, що робити. Перша думка, яка виникла після пробудження у столиці о п'ятій ранку під звуки вибухів - куди бігти?
Ми зібралися з хлопцем, взяли кішку та поїхали до мами на протилежний кінець Києва. Звідти наступного ранку вирішили їхати в село до бабусі у Київській області (назва села не вказується навмисно, - "Апостроф"). Яким жахом обернеться для нас це рішення, ніхто з нас і припустити не міг.
Під звуки сирен ми виїжджали у бік траси. На Варшавську трасу нас не пропустили, там дорогою вже підірвали мости. На Житомирській утворився багатокілометровий затор. А узбіччям, просто на своїх двох, люди бігли з Києва з валізами, маленькими дітьми та домашніми тваринами.
Не до кінця усвідомлюючи всю серйозність ситуації, ми навіть не накупили продуктів. Вирішили, що спокійно скупимось у селі, адже там же є цілий супермаркет "Фора", цивілізація. Але після приїзду в село стало зрозуміло, що покупки нам не світять. Все було закрито, а на деяких торгових точках красувався напис "Пусто".
Ми заспокоювали себе тим, що це ненадовго. У голові не вкладалося, як взагалі можна бомбардувати країну, яка знаходиться в центрі Європи. Думалося, що світові лідери швидко приструнять Кремль і посадять Путіна за стіл переговорів. Але натомість ми опинилися в окупації рашистських військ. Поруч із нами, одразу за Києвом, рівняли із землею Ірпінь, Бучу, Гостомель. Велись бої у Ворзелі. За нами бомбили Бородянку, а з іншого боку – Макарів. До сусідніх сіл заїхала російська техніка.
Результати боїв у Бучанському районі
Якщо ж, на думку росіян, Україну захопили "нацисти", керовані Заходом, то ми вважали за краще залишатися з "нацистами", адже за них ми мали нормальне життя. Ми могли працювати, купувати продукти та ліки, ми ходили в кафе та кіно, зустрічалися з друзями, усміхалися та будували плани на майбутнє. А з появою "російських визволителів" під звуки вибухів і пролітаючих над головами військових літаків прийшла суцільна порожнеча.
У пошуках їжі люди сходилися до центру села, де з раннього ранку утворювалися черги. Іноді навіть було незрозуміло, за чим. Хтось почув, наприклад, що хліб привезуть. Але його не везли, у селі не було світла, а з ним і роботи пекарні. Хліб з'являвся тільки коли знаходили солярку для генератора, а таке бувало не часто. Востаннє ми вистояли в черзі 4,5 години, щоб купити півбатона на ціле подвір'я, в якому мешкало десять людей. На більше не вистачало потужностей пекарні.
Інші розповіли, що вчора з ферми привозили молоко, і на цьому ж місці вишикувалася черга з двохсот людей. Молоко не привезли, бо ферма була у сусідньому селі, а там стояли російські танки. Пообіцяли привезти завтра. Коли на свій страх та ризик все ж таки привезли 50 літрів, люди, які стояли у черзі, мало не перебилися через них. У багатьох були маленькі діти, а дитячого харчування купити було неможливо, як, зрештою, і все, що ми звикли бачити на магазинних полицях ще тиждень тому. Але на всіх молока не вистачало, і люди приходили наступного дня сподіваючись, що сьогодні з ферми прорветься машина з молоком.
На одній із місцевих фабрик розпродавали запаси круп, борошна та олії. Ймовірно, один із цехів використовували як склад для продукції. Уздовж фабрики розтяглася величезна черга, місцева самооборона закликала людей розійтися. Десь недалеко пролунав оглушливий вибух, з'явилася інформація, що до села можуть заїхати російські танки. Це було найстрашніше. Люди, що втекли із сусідніх сіл, називали наше раєм, бо у нас не стояли російські танки. Стоячи в черзі, можна було багато почути про те, що відбувалося там, куди зайшли росіяни. Казали, що у таких селах людей не випускали з будинків, не можна було навіть у вікно визирнути, могли просто розбомбити хату. З танка, наприклад, вистрілили по директору місцевої школи, який удень ніс хліб. Розірвані останки ні в чому не винної людини місцеві зібрали на дорозі та поховали в мішку. Росіяни мародерствували, залазили в магазини та будинки мирних жителів, вигрібаючи залишки їжі. Люди, які звикли до постійних вибухів в окрузі, боялися, що зайдуть і до нас. На щастя, не зайшли. Хоча одного разу вночі центральною вулицею пройшла колона російської техніки. За кілька днів ми дізналися, що половину цих машин була знищили ЗСУ. Ми щиро пораділи цій звістці.
Розбита техніка ворога на вулицях Бучі
Ще одним страхом стали польоти винищувачів, які почастішали, просто над головами. І якщо своїм льотчикам ми подумки бажали удачі, то дивлячись на літаки окупантів молилися за одне: аби не скинули бомбу. Вночі під звуки авіації ми тільки й встигали притискатися до стіни, і полегшено видихали, коли літак відлітав.
У селі все гостріше відчувалася нестача не лише продуктів, а й медикаментів. Єдина з трьох аптек відкрилася на другий тиждень окупації. Ті, хто стояв у черзі першими, розкупили знеболювальні із заспокійливими. Не залишилося елементарної настойки валеріанки. Що вже казати про препарати для хронічних хворих. Діабетики, онкохворі, астматики, сердечники залишилися без життєво важливих медикаментів. Волонтери пропонували заповнювати форми та чекати на гуманітарку. Але її не було. Жодна машина гуманітарної допомоги за час нашого перебування так і не заїхала до нашого села. Ні влада, ні волонтери з самообороною, не знали, чи дадуть нам гуманітарку взагалі. Росіяни не пропускали допомогу, а "нацистами" виявилися ми.
Гуманітарна катастрофа в Ірпені: люди ховаються під зруйнованим мостом
Єдиним зв'язком із зовнішнім світом залишалося радіо. Щодня ми слухали про обстріл Харкова та Чернігова, про захоплений Херсон, облогу Маріуполя. Сотні жертв та поранених, зруйновані житлові будинки. У такі моменти здавалося, що у нас не все так погано, але як довго ми могли протриматися без їжі, без доступу до медицини, світла, тепла і в безпосередній близькості до озвірілих рашистів.
Звичайно, були думки виїжджати, і багато з тих, у кого були машини, так і чинили. Щоранку біля церкви збиралися машини, обвішані білими простирадлами і приклеєними на лобове скло листочками з написом "Діти". Їхали у невідомість. Незважаючи на те, що на третій тиждень було оголошено про "зелені коридори" із сусідніх Немішаєво та Бородянки, приєднатися до них було неможливо через обстріли. Тому люди виїжджали самі, сподіваючись на удачу. Збиралися колонами, бо наодинці значно зростав ризик бути розстріляними орками. Техніка російських військ на місці теж не стояла, тому безпечних маршрутів просто не існувало. Блокпости також виникали у різних місцях, на них перевіряли документи, оглядали машини, відбирали телефони та ноутбуки. Могли без причини розвернути назад, могли обстріляти, а могли й пропустити. Ніхто не знав, як буде наступного разу. Це нас і зупиняло, але й сидіти в постійному страху теж не можна було, тому ми вирішили виїжджати разом з іншими бажаючими.
Руйнування у Бородянці
Біля церкви зібралося близько 25 машин, п'ять з яких відокремилися та поїхали самостійно. Як виявилося пізніше, двома машинами їхали родичі, але одна з машин не доїхала до пункту призначення. Що з ними сталося, ніхто не знав. Ми ж рушили разом із усіма через російський блокпост, об'їхати який було неможливо. На щастя, нас пропустили. Попереду пасажири забирали телефони, але ми свої вимкнули і сховали, сказавши, що просто викинули. А далі ми побачили весь жах, який творився буквально за 10-15 км від нашого села. Це було одне з тих місць, звідки було чутно постійні вибухи: тут були зруйновані будинки, розграбовані магазини, розбита техніка та трупи, що лежали просто вздовж дороги.
Ми проїхали. Зітхнувши з полегшенням, мамин чоловік раптом різко загальмував – ми мало не наїхали на міну, якими були усіяні поля (хай живе посівна) та на узбіччі дороги. На щастя, все обійшлося.
Скільки ж у нас було радості, коли ще через десятки кілометрів ми нарешті виїхали на український блокпост. Перевірка документів, огляд машини, питання звідки й куди, співчуваючі погляди та побажання доброго шляху.
А далі заправка, звичайна заправка з магазином, але після майже трьох тижнів в окупації вона стала для нас чимось неймовірним. Шоколадки і солодка вода у продажу стали першим показником нехай і відносного, але все ж таки мирного життя. Впіймала себе на думці, що ми були схожі на дикунів, які вперше побачили пляшку "Фанти". Але таких, як ми там було повно.
Евакуація із населених пунктів Київської області
Поки ми сиділи в оточенні, час злився в дуже довгий і важкий день. Ніхто не пам'ятав, яке сьогодні число. Тільки по радіо говорили, який сьогодні за рахунком день широкомасштабної війни з росією.
Там, у Бучанському районі, лишилися ще тисячі мешканців, які майже місяць сидять без світла, води, їжі, ліків, зв'язку. Усередині їх гризе страх, що завтра буде гірше, якщо це завтра взагалі настане для когось. А в місцевих групах множаться повідомлення про пошук родичів і друзів, які зникли безвісти, і прохання про допомогу в евакуації або хоча б продуктами, запаси яких вичерпуються з кожним днем. Ось так "асвабадітелі" борються з "нацистами" - з грудною дитиною, яка померла в підвалі дитячого садка, з 80-річними старими, не здатними самостійно вибратися за продуктами, яких і без того немає, з дітьми, які здригаються від кожного гучного звуку, з волонтерами, котрі як можуть, так і надають допомогу нужденним.
То хто ж із нас після цього нацисти?!
