Незважаючи на кількісну перевагу російських окупантів на фронті, більшу кількість техніки та забезпечення, українська армія творить неймовірне. Захисники дають гідну відсіч ворогу, а отримавши необхідну зброю із Заходу, наші бійці можуть більш ефективно відповідати на злочинні діяння рашистів.
Що нині відбувається на лінії фронту, як продовжує падати моральний дух окупантів та чи багато їх здається у полон? Що військові думають про розваги у мирних містах та як взагалі жити під час війни? Про це в ефірі Апостроф TV розповів боєць ССО "Азов" РОМАН "БРЕЙК" ТРОХИМЕЦЬ.
– Ви повернулися до Києва. Який контраст ви бачите між тим, що зараз відбувається на фронті, та тим, як живе столиця?
– Це абсолютно різні світи, якщо коротко, тому що абсолютно все інакше – одяг, їжа, атмосфера. Мене особисто дуже тішить, що люди повернулися до нормального життя майже повністю. Це показник того, що ми все таки робимо потрібну справу. Приїжджаючи сюди, я можу побачити результат: ми б'ємося там, а люди продовжують жити нормальним життям тут.
Загалом, це сильний дисонанс. Наприклад, сьогодні вночі я не міг заснути, тому що надворі була тусовка. Люди випивали, кричали, вмикали музику. Відчуття несправедливості присутнє, тому що все ж таки залишаються ті люди, яким абсолютно байдуже. Є неприємні моменти, але це винятки. Здебільшого люди щасливі, і це дає мотивацію по поверненню назад битися ще завзятіше за ці моменти щастя інших людей.
– Зараз люди розділилися у думці, чи може українець на мирній території дозволяти собі розважатися, поки наші військові б'ються за нас на передовій. На вашу думку, чи мають зараз люди моральне право, наприклад, піти в ресторан, посидіти з друзями й посміятися?
– Я вважаю, що люди зобов'язані жити нормальним життям, тому що коли вони перебувають у стресі, це дуже негативно впливає на психіку. Після перемоги нам треба будувати країну, мають бути люди, які залишаться адекватними, нормальними. У них не буде такого ж посттравматичного синдрому, як у військових. Тому що навіть цивільний, який просто сидить місяцями вдома і гортає стрічки з жахливими новинами – у нього "поїде дах". Без цих розваг, без цих моментів релаксу і відпочинку люди просто стануть масово не дуже нормальними - і це страшна проблема.
Не у всіх така позиція, як у мене. Багато воїнів дивляться на хлопців, які тут гуляють, візуально нічого не роблять і не воюють - і це викликає відчуття несправедливості. Але я, наприклад, дуже радий, що люди продовжують жити, відпочивати. Нам треба повернутися в місто і в країну, яка буде нормальною, а не зраненою дуже сильно війною.
– З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ви були на Київщині. Розкажіть вашу історію перебування там і про ваше перше зіткнення з ворогом. Що загалом спостерігали?
– Коли росія вже підвела війська до кордонів, стало зрозуміло, що буде війна. Тому що передислокація такої кількості людей, озброєння та спорядження забирає забагато ресурсів, щоб це відбувалося просто так.
За декілька днів до того я звільнився з роботи, попрощався з друзями, сім'єю, зібрав усі речі і мав відправлятися на нашу базу в Маріуполь. За день до вторгнення мене і мого побратима командування зупинило й сказало: "Поїдете на наступний день". Наступного дня вже почалися обстріли по всій країні. Це не було якимось сюрпризом. Я зібрав баул і проїхався до наших баз на Святошин, там уже зібралися всі наші "азовці", і ми почали залучати людей, добровольців як тероборону. Звідти вже почалися виїзди. Ми заснували бази в деяких місцях у Києві і почалися бої під столицею.
Чесно кажучи, був великий контраст, тому що я воював у 2015 році в Широкіному, в Гранітному. Все ж таки, це була більше окопна війна. Там були танки, артилерія. Але тут, коли під Києвом літали літаки та гелікоптери, літали безпілотники та дрони-камікадзе, які просто зависали над головою, різко падали в окопи і вибухали. Ну і професіонали – тут були дійсно їхні елітні підрозділи. Вони дуже не хотіли помирати і дуже обережно воювали.
Тому дуже обурювало, коли в ЗМІ говорили, що ми проти бомжів воюємо, як бабусі коктейлями Молотова танки зупиняють і таке інше. Тобто це, з моєї точки зору, певне знецінення того, що ми робимо.
Я, наприклад, займався психологією та нерухомістю в мирний час. А люди, які сюди прийшли, навіть справжні орки - вони все життя тренувалися і вчилися вбивати. Коли відбулося це протистояння, воно було дуже жорстким. Ми воювали з професіоналами.
– Давайте поговоримо про ситуацію на Донбасі. Як ви оціните те, що зараз там відбувається? Які сили має там ворог?
– Як завжди, їх дуже багато, у них велика кількість артилерії й танків. Незважаючи на те, що техніка стара, танк – це все одно танк. Це страшна зброя на полі бою. Але українці роблять просто якісь неймовірні речі. Ми, навіть не маючи тієї підтримки, яку нам обіцяли, зупиняємо шалені штурми. Ба більше, потроху йдемо вперед. Я б сказав, що у нас достатньо зброї, аби тримати штурм, але недостатньо для того, щоб іти в наступ.
Донецька і Луганська області, де я беру участь в операціях, – це суцільні поля. Коли у них артилерія вдвічі дальнобійніша, ніж наша, досить важко йти на штурм. Наприклад, я оператор Javelin. Він стріляє на 2,5 кілометра, а ворожий танк – на 4-5 кілометрів. Поки я дійду до нього, він уже багато разів встигне мене побачити та розстріляти. Але якщо я сиджу в окопі в обороні, то мені набагато простіше його зупинити. Таким чином, сили абсолютно нерівні.
Але з перехоплених розмов, ми чуємо, який у росіян стан. В них моральний дух дуже сильно падає, вони все більше не хочуть воювати, йти на штурм. Ми вбиваємо їх у величезній кількості просто, і до них уже доходить, що вони не хочуть помирати.
– Як взагалі Javelin себе показують на полі бою?
– Не всі установки, які нам видали, працюють нормально. Javelin – це досить важкий прилад для знищення танків, тому що його треба правильно налаштувати. Там багато чого може піти не так. Розряджаються батареї, треба налаштувати картинку, треба, щоб система працювала коректно.
Наші воїни справжні психи в цьому сенсі. Наприклад, нам провели дводенний тур по роботі з Javelin, хоча американців вчать 200 годин перед тим, як дати установку. У нас це все набагато швидше. Бували ситуації, що я цілюся в танк, танк цілиться в мене, а в мене установка не запускає ракету. Не дуже приємне відчуття, але так.
– Розкажіть про вашу першу підбиту російську техніку? Які емоції тоді були, як це відбувалося, з якої техніки стріляли?
– Це був NLAW. Схожа за потужністю установка на Javelin, але вона стріляє на набагато менші дистанції – до 600 метрів. Ми були в одному із сіл, і просто раптово вискочила їхня БМП і почала крупнокаліберним кулеметом прошивати хати. У нас не було нічого, чим її можна підбити. Мені просто пощастило, що я поспілкувався з іншою позицією Збройних сил, де нагадали про NLAW, який у нас лежав. Запитали, хто вміє стріляти. Я сказав, що я вмію, хоча мені тільки розповіли, як це робиться, я ніколи не стріляв. Та коли всі наші залягли на землю, нас розстрілює кулемет крупнокаліберний, всі кричать: "Брейк, якщо ти не знищиш цю БМП, нам всім капець".
– А який найсерйозніший "улов" у вас був? Можливо, підбивали сучасні російські танки?
– Мені поки що не вдавалося, бо я піхотинець з NLAW. Якось я зважив все своє устаткування – це біля 50 кілограмів. Бігати з ними по полю і ганятися за танками досить важко. Вони відстрілюються і їдуть.
Та є гарні новини для нас, мені видали квадроцикл, тепер на нього встановлюють Javelin. І вже я буду за ними ганятися. Я встиг уже пройти навчання у Києві, поїздив трохи на квадроциклі, встиг перевернутися. Добре, що тут, а не в бою.
– Ви представляєте ССО "Азов". Поясніть, як працює ця структура, кому ви підпорядковуєтеся, якщо ця інформація є відкритою.
– На жаль, вона не дуже відкрита. Якщо коротко, тут воюють колишні бійці полку "Азов" та цивільні люди-добровольці, які приєдналися до нас під час повномасштабного вторгнення.
– Те, що у вас є абревіатура ССО, – це не просто так. Ви працюєте над завданнями, де задіяні спецпризначенці, я правильно розумію? Це глибинна розвідка, ви виходите не лише на лінію фронту, але й у мінус.
– Так, у нас є специфічні завдання. Після перемоги, думаю, буде можливість більше розказати про нашу роботу, якої зараз не видно. Але вистачає завдань.
– Ви якось розповідали про випадок на фронті, коли окупанти підійшли до вас здаватися, а натомість почали обстрілювати. Що ви можете сказати з приводу того, як вони діють?
– По-різному діють. Той бій запам'ятався, тому що був одним із перших. Тоді ворожий підрозділ заїхав на своїх БМП майже до нас в окопи – метрів двадцять від нас. Були крики "ми здаємося не стріляйте". Дійсно, двоє з їхніх бійців навіть вибігли до нас. Ми кричали: "Кидайте зброю на рахунок три та глушіть мотор". Коли ми дійшли до рахунку два, вони за цей час встановили кулемет і почали стріляти по нас. Вийшло так, що вони вбили двох своїх, які вибігли до нас здатися. Тобто це була і підступність така, бо хтось дійсно хотів здатися в полон і не хотів битися. Це якраз були "днрівці".
– А це міг бути якийсь загородзагін?
– Могло бути і таке. Багатьох з окупованих територій змушують іти воювати. Вони не дуже хочуть це робити. Там були вже люди по 55 років, діди якісь. У деяких з них були посвідчення, що вони вже були в полоні на нашій території. Їх знову змусили іти воювати.
– Чи траплялося, коли росіяни просто підходили і здавалися?
– Бувало таке на позиціях суміжних. Від нас буквально у 500 метрах стояли підрозділи, і було, що до них ворог виходив полем і просто йшов здаватися.
– Поговоримо про трофейну зброю. Що найцікавіше вдалося отримати?
– Це таке питання. Воно спершу звучить романтично, ніби перебив ворогів, забрав їхню зброю. Але вона насичена такою негативною енергією, що її дуже довго навіть брати до рук не хочеться.
Трофеїли багато. Підбивали техніку, забирали БМП, різні крупнокаліберні кулемети, танкові кулемети, меч-катану знайшли у них у БМП. Це було весело. Я не знаю, навіщо вони в атаку їхали з ним. При чому, він швидше за все сувенірний, а не справжній. Бувало, російські сухпайки забирали. Ми були в напівоточенні, нам не могли привезти ніяку їжу, а наші консерви одні й ті самі за декілька днів просто неможливо їсти. Добре, що вороги на нас нападали, ми мали змогу їх знищити і забрати їхню не дуже смачну, але все ж таки трохи іншу їжу.
