Сьогодні в Берліні відбудеться чергова зустріч Нормандської четвірки, проте якихось результатів від неї вже ніхто не чекає. Ритуальні заклики, заяви про глибоку стурбованість і вимоги з дотримання Мінських домовленостей замінили собою реальну роботу із врегулювання конфлікту з Росією і відновлення територіальної цілісності і суверенітету країни. Чи є вихід з мінського глухого кута?
Про тупиковий і невигідний для України характер процесу щодо врегулювання конфлікту стало зрозуміло ще рік тому, коли після червневої зустрічі в такому самому форматі, як завтра, з'явилася заява міністрів Нормандської четвірки, де від України чорним по білому було потрібно активізувати «політичний діалог" з окремими регіонами Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). Ось так прямо - "la nécessité d'un dialogue politique entre l Ukraine et les représentants de certaines zones des r? gions de Donetsk et de Lougansk".
Таку "мову документа" можна оцінити як "двійку з мінусом" на дипломатичному лексиконі, оскільки формулювання "Україна і ОРДЛО" визнає окрему суб'єктність ОРДЛО, що є рівною Україні, і визначає саме Україну та ОРДЛО сторонами конфлікту. Це неприпустимо, адже сторонами конфлікту є як мінімум Україна та Росія (в принципі, це питання ще складніше, ніж навіть Україна і Росія), але точно не Україна та ОРДЛО, і надавати ОРДЛО такий самий статус, як Україні, — означає принижувати Україну та підносити тих, кого Київ називає терористами. Навіть невелика Молдова ніколи не дозволяє писати "Молдова і Придністров'я", а завжди "береги Дністра" або "Кишинів і Тираспіль". Так само і в усіх інших конфліктах із сепаратистами, якщо країна, яка бореться із сепаратизмом, себе поважає і вважає сепаратистські території своїми.
Але після такої публікації у Facebook один з дипломатів звернув мою увагу на те, що цей текст не просто так з'явився і залишається на сторінці французького МЗС. Він не просто відображає "мову" і формулювання Мінських угод. Він використовує формулювання, закріплене в Резолюції Радбезу ООН №2202 від 17 лютого минулого року – а проти цього вже точно ніхто заперечувати не буде. Резолюції РБ ООН мають найвищу силу в міжнародних відносинах, якщо йдеться про врегулювання конфліктів. І тому сьгодні міжнародне співтовариство чекає "результатів діалогу" з ОРДЛО про статус "регіону", формат і модальності проведення виборів "ДНР/ЛНР", амністії тих, кого нині офіційний Київ називає терористами. А що ж їм, міжнародним спостерігачам, залишається?
Наступного дня після прийняття зазначеної вище резолюції РБ ООН РНБО України вирішила звернутися в ООН з проханням про введення миротворчих сил. За рік і два місяці так нічого не досягнуто в цьому напрямі. Що й не дивно, адже "безальтернативною" основою врегулювання є текст Мінських угод, а там жодного слова про миротворців, тільки про сприяння з боку ОБСЄ. Можливо, саме тому 24 квітня 2016 року президент України Петро Порошенко заявив про підготовку спеціальної поліцейської місії ОБСЄ на Донбасі. За словами глави держави, ця місія повинна "забезпечити постійне припинення вогню і безпеку, відведення важкої військової техніки і виведення російських окупаційних військ, відновлення контролю над українсько-російською частиною кордону". Як повідомляє сайт глави держави, президент переконаний, що "поліцейська місія ОБСЄ повинна виставити діючі збройні пости в місцях відведення важкої техніки і на неконтрольованій ділянці російсько-українського кордону з метою припинення постачання бойовикам російської техніки і боєприпасів".
Але чи відповідають такі очікування мандату поліцейських місій ОБСЄ? До повноважень поліцейської місії ОБСЄ входять підтримка і тренінг місцевих силових структур щодо подолання транснаціональної та організованої злочинності, наркотрафіку, торгівлі людьми, порушень прав людини та інших викликів. Ці місії залучають як заходи превентивної дипломатії або постконфліктного миру. Інакше кажучи, поліцейські місії розгортаються або до того, як розпочався конфлікт, або в процесі його завершення. Але точно не під час бойових дій, а ми щодня читаємо зведення зі "східного фронту", і там, на жаль, і далі все без змін – стріляють і майже кожен день вбивають когось з наших солдатів.
Поліцейська місія і ОБСЄ, і будь-якої іншої організації не в змозі розвести сторони і покарати порушників спокою. Це не їхня функція. Тим більше така місія не може забезпечити стійке припинення вогню і безпеку, відведення важкої військової техніки і виведення російських військ. З іншого боку, присутність поліцейської місії ОБСЄ може сприяти моніторингу ситуації під час виборів на території, підконтрольній ДНР і ЛНР, а також здійснювати певні функції із забезпечення безпеки виборчих дільниць, але це навряд чи сприятиме розведенню сторін або відновленню українського суверенітету без досягнення принципової політичної домовленості та повного припинення бойових дій і насильства в регіоні.
Тоді в чому полягає наш план врегулювання конфлікту, якщо миротворці ООН не приїдуть розводити сторони, а місія ОБСЄ, навіть якщо і приїде, то не допоможе?
Мінські угоди не влаштовують жодну з фактичних сторін конфлікту, а також не вирішують його глибинних причин, а лише перекладають геополітичний і двосторонній російсько-український конфлікт у внутрішньоукраїнський вимір. Тому є два можливі сценарії розвитку подій.
У першому випадку внутрішнє посилення України внаслідок проведення ефективних реформ сприятиме зміцненню її суб'єктності та збільшенню можливостей для впливу на міжнародній арені. Навіть часткове подолання внутрішніх ризиків безпеки зміцнить позиції України в переговорному процесі щодо врегулювання конфлікту і дозволить порушити питання або про системне врегулювання конфлікту з РФ, або про перекваліфікацію конфлікту із внутрішньоукраїнського на російсько-український, визнання де-юре Росії країною-агресором і здійснення міжнародної операції з примушення Росії до миру. Для України реалізація такого сценарію стане перемогою у гібридній війні з противником, який значно переважає у силовому плані, а для міжнародного співтовариства - позитивним досвідом подолання новітніх гібридних викликів безпеки.
За іншим сценарієм, подальше внутрішнє ослаблення України, спричинене нестачею реформ, корупцією і безкарністю, може призвести до нових внутрішніх конфліктів і подальшої дезінтеграції країни. Це надасть чергові підстави Росії позиціонувати Україну як failed state, сприяти за допомогою гібридних засобів черговій інтенсифікації конфлікту з одного боку і одночасно просувати ідею проведення операції з примусу до миру в Україні - з іншого. Для України реалізація такого сценарію буде означати поразку в гібридній війні, а для міжнародного співтовариства – від архівації наявної неефективної системи глобальної та європейської безпеки до подальшого поглиблення суперечностей і виникнення нових конфліктів.
Без внутрішніх реформ та якісної дипломатичної роботи Україна не тільки не зможе в середньостроковій перспективі переконати міжнародне співтовариство провести операцію з примушення Росії до миру, а й сама ризикує стати об'єктом такої операції.
