Про цілу армію "вимірювальників температури", набрану в Китаї з початком пандемії COVID-19, про особливості урядової допомоги тим, хто втратив роботу, про страх перед іноземцями "Апострофу" розповів українець в Китаї Остап Федишин.
Я вже шостий рік живу й працюю в Китаї. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка так само приїхала на навчання, але з Росії. Зараз вона працює в Пекінському університеті, я – в приватній компанії.
24 січня, в перший день китайського нового року, коли по всій країні починалися тижневі свята, ми вилетіли у відпустку до Камбоджі. І вже там дізналися про рішення влади Китаю закрити місто Ухань. Повертатися не ризикнули – було побоювання, що можуть закрити також і Пекін. Зрештою, побоювання справдилися.
То ж ми повернулися до країн свого громадянства: дружина - до Москви, я до - Києва. Вона зв'язалася з Пекінським університетом, і їй організували дистанційну роботу. Деякий час я також працював дистанційно, але вирішив їхати до Китаю, бо наближався термін закінчення моєї робочої візи, а її подовження можливе лише в Пекіні.
Вилітав 21 березня з Москви, на той час "Шереметьєво" лишався чи не єдиним аеропортом, який ще підтримував регулярне сполучення з Пекіном. Посадка у літак виглядала, наче якесь фантастичне кіно. Більшість пасажирів – студенти-китайці, що поспіхом тікали з Європи, яка закривалася на карантин. Молоді люди були одягнені в медичні костюми, респіратори, медичні окуляри. Словом, виглядали, як лікарі в інфекційних відділеннях. Бо вони вже знали про коронавірус від батьків, і дослухалися до їхніх порад – боялися заразитися дорогою додому.
Читайте також: Відірвані від батьків діти і жорстка заборона на релігійні зібрання і весілля - як Ізраїль виходить із карантину
Це дуже контрастувало з виглядом росіян: у масках (звичайних гігієнічних) були лише працівники аеропорту, та й носили вони їх якось несерйозно, а пасажири взагалі виглядали так, наче ніякого коронавірусу в природі не існує. Я також мав маску й лікарські окуляри.
В пекінському аеропорту з усіма пасажирами одразу почали поводитися, як із хворими. Було щось схоже на "презумпцію винуватості" – досить неприємне відчуття. Почалися довгі процедури оформлення (в мене особисто це зайняло близько чотирьох годин), після чого всіх розсортували по автобусах і у супроводі поліції повезли до місць примусового перебування на двотижневому карантині. Тобто – до готелів, які для кожного визначали адміністративні працівники. Мене як іноземця повезли в достатньо дорогий готель, де я два тижні був "ув'язнений" у номері. За готель платив сам, то ж мені примусова ізоляція обійшлася у 1300 доларів.
Загалом карантинні заходи у Пекіні були схожі з київськими, хіба що метро не закривали. Парки й сквери також не закривалися. Носіння масок поза помешканням є обов'язковим.
Пекін, Китай, 2020 рік
У Пекіні своєрідна містобудівна специфіка: місто розкроєне на такі собі двори – огороджені території з кількома будинками, навіть висотними. І от біля воріт у ці двори водночас з'явилася охорона. По всіх дворах 22-мільйонного Пекіна! Переважно - це літні люди, пенсіонери, які виконують функцію: перевіряють у кожного (хто входить/виходить) документи, фіксують час, вимірюють температуру в людини, і все це занотовують.
Необхідність такої функції сумнівна. Часто ці люди або дублюють один одного, або дублюють дані технічних пристроїв. Наприклад, я зранку виходжу на роботу після того, як мені це "дозволив" офіційний пекінський медичний додаток у смартфоні, користування яким є обов'язковим для кожного. До роботи – два квартали пішки. Вхід на територію офісу – через спеціальний будиночок-шлюз, в якому автоматично сканується моє обличчя, вимірюється температура, висвітлюється мій особистий номер, і тільки після цього переді мною відкриваються двері на вхід.
Але… щойно я виходжу зі "шлюзу", до мене підходять кілька тих самих літніх людей, питають документи, ще раз "вручну" вимірюють температуру, записують. А коли після роботи я повертаюся, то вже на вході до будинку – знову така сама процедура. Скільки й куди би ти не входив впродовж дня, скрізь одне й те саме – документи, температура, запис у книгу… Явний перебір!
Влада з початком коронавірусної кризи створила цю величезну армію "вимірювальників температури" – платить кожному зарплатню (невелику), у такий спосіб даючи людям заробити. В цьому – класика Китаю!
На самому початку пандемії китайці були дуже сильно налякані коронавірусом, сторонилися іноземців. Вважали: якщо біла людина – вона може бути з Європи чи США, де високий рівнь зараження. Біля такої людини не сідали в метро, обходили, і стояти намагалися якомога подалі. Зараз страх потроху відходить.
При цьому китайці – національно орієнтовані: відверто радіють, що їхня країна швидко приборкала вірус у себе, і зверхньо ставляться до європейців, яким це не вдається. Хоча – це все спірні питання.
Пекін, Кітай, 2020 рік
Читайте також: Душевний уряд, штрафи за шашлик і корона-вечірки: як у Канаді пережили карантин
Під час кризи уряд допомагає великим компаніям, але страждають малі бізнеси. Мій приятель тримає бар, який, звісно, закритий на карантин. Але приятель мусить щомісяця сплачувати орендну плату (вона в Пекіні висока) урядові, бо будинок є власністю держави. Теоретично хазяїн бару має право на допомогу, але за всі ці місяці жодного разу її не отримав. У Китаї допомога малим бізнесам часто зводиться до поради: мовляв, ти втратив змогу заробляти достойні гроші – йди на низькооплачувані роботи, вони завжди є, і від голоду не помреш. Такого, як у Європі чи Америці – сиди вдома й одержуй допомогу по безробіттю – тут точно нема.
Особисто я роботу не втратив, і це вже добре. Але зазнаю труднощів хоча б у тому, що досі не можу потрапити в нашу квартиру в кампусі, де лишилися мої речі, документи, які не можу забрати. Справа в тому, що до вірусу ми мешкали в студентському містечку університету. Кампуси закрили ще у січні з початком карантину. Закрили з людьми, які на той момент там перебували. Відтоді вони вже п'ятий місяць – наче у колонії суворого режиму – ні зайти, ні вийти. Кожен ректор ВНЗ боїться втратити роботу, якщо на території його університету хтось захворіє. Тому ВНЗ зачинялися за принципом: хто лишився – винен сам. У такій пастці зараз наші друзі-іноземці з Європи й Америки. Про права людини питання не піднімається – це також класика Китаю.
Що далі? Великі компанії розуміють, що у найближчий рік, а може, і більше, виходів на зовнішні ринки годі чекати. То ж намагаються переорієнтуватися на ринки внутрішні. Малі бізнеси шукають можливості виходити з кризи "партизанськими стежками" – як у кого вийде.
