В рамках традиційної рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш ділиться своїми думками про оновлення політики толерантності, які він озвучив на "Фестивалі ідей" в Одесі.
На минулих вихідних в Одесі відбувся третій IDEASФESTIVAL, захід, що проходить в Україні за підтримки Аспен Інституту Київ та ImpactHubOdessa. Як посланець толерантності, я мав честь виступити на цій події та представити ідеї, що стосуються проблем вирішення цивільних конфліктів у сучасному світі. Оскільки "Фестиваль ідей" — це місце, де заохочуються інновації, я запропонував новий погляд на політику толерантності та на стратегії її реалізації. Я спробую викласти основні тези своєї доповіді – змалювати базове розуміння так званої Толерантності 2.0, наступниці старої політики толерантності. З цього розуміння, на мою думку, могли б народитися уже конкретні політики (policies) в питаннях гендеру, раси, етнонаціональних конфліктів тощо.
І. Толерантність як ідея сьогодні переживає глибоку кризу і тому потребує переосмислення. Це повʼязано з кількома факторами.
По-перше – це криза (але не кінець!) ліберальної ідеї як такої. Сучасні політологи називають цю кризу "блакитним припливом" (bluetide) і повʼязують зі зростанням консервативних тенденцій у світі, поширенням правого популізму та неонаціоналізму. Ці тенденції ми детально розбирали тут .
По-друге, в рамках самої концепції толерантності накопичилося достатньо багато протиріч, які роблять її як політику неефективною. Постмодерний підхід Толерантності 1.0 мав на меті урівняти в правах меншини та більшість. При цьому виникли свої курйози — зворотня дискримінація (вивищення меншин ціною приниження більшості), втрата суспільством здатності до самоіронії (а значить, і до саморефлексії, бо гумор та іронія є своєрідним дзеркалом суспільства), введення расових чи гендерних квот у сферах, які функціонують належним чином саме завдяки своїй закритості — наприклад, квоти на чорношкірих математиків у деяких науково-дослідних інститутах: математичне дарування є достатньо рідкісним саме по собі, і механічне квотування за расовою чи іншими формальними ознаками в таких сферах веде до їх виродження).
По-третє, виявилася скомпрометованою політика ідентичності, яка, фактично, і дала початок Толерантності 1.0. Детальну критику політики ідентичності здійснює Френсіс Фукуяма у своїй новій книзі "Ідентичність. Потреба гідності та політика ресентименту" (2018). Суть політики ідентичності в тому, щоб обʼєднати дискриміновані меншини навколо їх ідентичностей (етнічних, релігійних, расових, сексуальних та ін.) і в такий спосіб боротися за покращення їх становища. Однак, замість зменшити соціальну напругу, політика ідентичності призвела до ще більшої конфронтації окремих груп (оскільки тепер це стало змаганням нових "его"). На політичному рівні це створило ґрунт для політики ресентименту та підстави для перегляду державних кордонів, про що ми писали тут.
По-четверте, стало очевидним, що багато інструментів, якими послуговувалася Толерантність 1.0, не працюють або призводять до зворотнього ефекту.
Головними важелями старої політики толерантності були громадський тиск і юридичне переслідування. Обидва вони породили чимало химер. Так, польський філософ Лешек Колаковський у своєму есе "Толерантність" наводить приклад про те, що гомосексуалізм у цивілізованих країнах не карається, однак християнська Церква, посилаючись на Старий та Новий заповіти, вважає його морально недопустимим. Якщо хтось із геїв вважає, що Церква помиляється, він може вільно вийти з неї. Однак, коли організації геїв агресивно вимагають через суд, як це було свого часу у Великобританії, щоб Церква відмінила своє вчення з огляду на їх права, це вже не захист толерантності, а якраз навпаки, кричуща нетолерантність. Толерантність мала б означати, що кожен має право твердо притримуватися своїх переконань з повагою до позиції іншого.
Те ж саме стосується ідеї публічного таврування окремих людей (наприклад, знаменитостей) та цілих соціальних верств (наприклад, «білий чоловік-гетеросексуал») через їх нетолерантність. Публічне таврування нетолерантності мимоволі стало одним із інструментів Толерантності 1.0 і цим викликало своєрідну «захисну реакцію» в людей, котрі до цього займали нейтральну позицію. Як показують дослідження, наведені в статті Шері Берман з The Guardian, ріст расизму в США після виборів Трампа був викликаний саме «захисною реакцією» громадськості проти агресивно впроваджуваних ідей "рівності" та "різноманіття", сприйнятих як загроза їх групам.
Алана Коннер, дослідниця зі Стенфордського університету, пояснює, що, називаючи людину расистом, ксенофобом, жінконенависником, неможливо виправити ситуацію – від цього вона тільки погіршується. Стигмування нетолерантних (яке непомітно прийшло на зміну стигмуванню меншин) призвело до того, що звинувачені в нетолерантності люди ще більше утвердилися у власному почутті правоти, закривши вуха до раціональних аргументів. Це дивовижним чином доповнює загальну картину світу пост-правди, де емоційна запеклість важить більше за правду фактів та доказів. Інакше кажучи, політика толерантності стала жертвою замкненого кола двоїстості – намагаючись творити злагоду, вона сама стала джерелом розбрату.
ІІ. Толерантність 1.0 базувалася виключно на раціональних засадах, і тому програла перед ірраціональними ідеями. УсеХХ століття, з його прагматизмом і секулярністю, було націлене на витіснення несвідомої, ірраціональної сторони людини за межі публічного дискурсу. Ці тенденції були посилені шоком Заходу після Другої світової війни, під час якої світ став свідком темного, авторитарного, ірраціонального дискурсу Третього Рейху.
Однак заперечити певну частину людського єства — не означає усунути її. Витіснення лише змушує її повертатися в більш потворних, загрозливих формах. Саме пригальмовані ірраціональні імпульси сьогодні активно вивільняються як у світовій політиці, так і в житті суспільства. Наприклад, згідно досліджень Global Gender Gap Report, організації, яка вивчає світовий розрив у правах чоловіків і жінок (рівна зарплатня, рівна участь обидвох статей у всіх професійних сферах і т.д.), ґендерний розрив (gendergap) останні роки не скорочується, а навпаки, зростає. Якщо у 2016 році вважалося, що скорочення ґендерного розриву стане можливим через 83 роки впровадження існуючих політик, то у 2017 році на подолання розриву вже відводилося 100 років, а у 2019 році — усі 202. Інакше кажучи, впровадження політики толерантності стикнулося з впливовою невидимою силою, яка протидіє раціональним підходам до викорінення нерівності.
Зрештою, це можна було передбачити. Адже пристрасті, страхи та різні форми ненависті є дораціональними, погано керованими імпульсами. Політичного чи соціального забарвлення вони набувають уже після того, як заявили про себе. Однак Толерантність 1.0 здебільшого вважає їх якраз результатом несправедливого соціального устрою, тобто робить зовнішні обставини первинними, а внутрішні — похідними. Звідси – квоти, норми, закони.
Відтак, зусилля Толерантності 1.0 були скеровані на те, щоб змінити соціум замість того, щоб змінювати людину.
Звісно, закони та правові норми на якийсь час можуть стримувати людей від афективної поведінки, але вони не здатні змусити людей перестати бажати, ненавидіти чи боятися – бо найчастіше людина й сама цього не може зробити зі собою.
ІІІ. Щоб розібратися з ірраціональними витоками нетолерантності, нам потрібна карта свідомості. І чим повніша — тим краще.
Аби почати по-справжньому вирішувати проблему нетерпимості, потрібно зрозуміти витоки цих емоцій. Найвидатніших успіхів у картографії свідомості досягли трансперсональна психологія Станіслава Ґрофа (дослідження в цій сфері підтримує Британське психологічне товариство) та інтеґральна теорія Кена Вілбера (на чиї напрацювання роблять посилання автори ювілейної доповіді Римського клубу «Comeon», 2017). Обидві картографії вказують на те, що джерелами деструктивної суспільної поведінки виступають психологічні травми та "злами" траекторій розвитку особистості, а відтак, зусилля Толерантності 2.0 повинні бути скеровані не стільки на зміну суспільства, скільки на зцілення травм і недопущення їх виникнення у наступних поколінь. Дослідження Грофа показують, що метафорою людської свідомості є радше образ живого організму, а не годинниковий механізм чи компʼютер, який можна "гакнути".
Тож, враховуючи організмічну природу психіки, політика Толерантності 2.0 має будуватися не на принципах подавлення і примусу, а на принципах росту і трансформації.
IV. Щоб перетворити безсвідоме з ворога на союзника, потрібне впровадження нового типу грамотності
Толерантність 1.0 своєю головною зброєю вважала освіту, і це — правильний підхід. Однак сама форма освіти себе не виправдала. Замість «настанов на агресію» людина отримувала "настанови на терпимість", замінюючи один фасад на інший. Як правило, така освіта є поверхневою і не веде до ціннісних перетворень в самій людині.
Тому, якщо навчання Толерантності 1.0 було повʼязане з засвоєнням готових форм знання (навичок спілкування, культурних та соціальних практик, корисних стереотипів), то освіта Толерантності 2.0 повинна розкривати сам процес формування стереотипів, зокрема, стереотипів емоційних і психологічних. Інакше кажучи, людина повинна перестати бути "заручником" власних безсвідомих імпульсів, стати свідомою тих процесів, які відбуваються в ній всередині — не йти в них на поводі, а навчитися самій обирати власні емоційні реакції. Сучасний арсенал психотерапевтичних технік, прийомів автотренінгу та різних форм медитації достатньо широкий, аби забезпечити цю нову компетенцію. Потрібно лише систематизувати даний комплекс знань і на його основі розробити систему освітніх програм нового покоління.
V. Можливі три рівні вирішення проблеми: індивідуальний, культурний, цивілізаційний.
В залежності від того, наскільки повно ми ставимо собі за мету розвʼязати (а не розрубати!) гордіїв вузол конфліктів, ми можемо говорити про кілька рівнів реалізації Толерантності 2.0.
Індивідуальний рівень — психоемоційна гігієна. Це поширення серед населення практичних знань «невідкладної психоемоційної допомоги» (сьогодні цими компетенціями володіють психотерапевти), популяризація навиків ненасильницької комунікації та інших психологічно- (а не політично!) орієнтованих підходів.
Значна частина сучасних етнічних, ґендерних та ін. конфліктів є проекцією особистого психологічного неблагополуччя. Якщо й варто вирішувати їх соціальними чи політичними методами, то лише зрозумівши спершу як слід їх органічну психологічну складову.
Суспільний рівень — психоемоційна культура, впровадження психоемоційної грамотності на рівні загальної факультативної освіти (уроки з Толерантності 1.0 уже сьогодні існують у багатьох школах, в тому числі й в Україні). Психоемоційна культура означає кваліфікацію, за якої людина здатна прозоро і ясно спостерігати всередині власної психіки процеси формування її поведінкових реакцій та шаблонів сприйняття, і працювати з ними всередині свідомості, а не в конфлікті зі суспільством. Психоемоційна грамотність, в перспективі, означає «демонтаж» руйнівних емоційних автоматизмів (таких як страх, гнів, пристрасні пориви) і заміну закостенілих, механічних реакцій живою участю людини у власному житті.
Найглибший рівень — примирення як цивілізаційна задача. Цивілізаційне примиреннями повʼязуємо з відновленням у громадському житті ролі світових релігійних організацій, адже саме вони володіють здатністю до найпотужнішого символічного послання в суспільстві. Автори доповіді Comeon!, президенти Римського клубу Ернст Вайцзеккер і Андерс Війкман, виступають проти пригноблення та насильства, що здійснюється під прикриттям релігії, однак звертають увагу на несправедливість критики, яка не зауважує позитивного вкладу релігії в людську цивілізацію. Вони цитують колишнього віце-президента Міжнародного суду ООН Крістофера Вірамантрі, котрий закликав включити базові принципи світових релігій у міжнародне право. Відкидаючи релігію, сучасні покоління тим самим переривають звʼязок із мудрістю, накопиченою людством зі самих початків його існування. Відновлення символічної вертикалі в її позитивних, обʼєднуючих формах є, на нашу думку, однією з найважливіших основ для побудови глобальних паритетних стосунків із колективним безсвідомим.
***
Ось коротко тези, які я представив на "Фестивалі ідей". Цікавою була репліка із залу про те, що загравання з безсвідомим може породити виклики ще більш небезпечні, аніж ті, що спричинені нашою раціональною добою.
Що ж, кожен крок у розвитку, яким би він не був, несе нові загрози, і далеко не всі вони очевидні. Однак у випадку налагодження діалогу з безсвідомим йдеться не стільки про справді новий крок, скільки про відновлення звʼязку, який більшу частину історії людство ретельно оберігало — звʼязку з вищими аспектами нашої природи, котрі не завжди вміщаються в прокрустове ложе раціоналізму і, тим паче, філософії споживання. Проект відновлення звʼязку з безсвідомим носить не лише вузький миробудівничий характер. В якомусь сенсі, це повернення собі того велетенського культурного спадку людства, ключі до якого ми загубили у буремному ХХ столітті. Тому, хоч зазирання у "підвали" та "горища" людського розуму і несе свої ризики, для людської спільноти воно буде лише кроком до балансу та більшої цілісності.
Головні послання Толерантності 1.0 — примирення, пошук діалогу, терпимість — безумовно правильні. Питання в тому, аби віднайти для них більш відповідні форми, які зможуть повінчати древню мудрість мирного співіснування з новочасними умовами людського буття.
